— Давай і ми до тих дверей підійдемо.
Дастурідзе змовк. А заговорив знову, коли вже забовваніли перші будинки Хашурі:
— Що збираєтеся робити?
— Поки що не знаємо. Як повернеться, так і зробимо, а ти робитимеш, що ми тобі скажемо.
Ми підійшли до будинку Кандурі. То був не будинок, як у Шалібашвілі, а справжній палац. У найбільших панів не доводилося мені бачити такого величезного, просторого й гарного будинку: був він на два поверхи, з одного причілка здіймався третій поверх. Кругом великий сад з цегляною огорожею, обштукатуреною і пофарбованою. Поверх огорожі — колючий дріт у три ряди. На другому й третьому поверхах було темно. З вікон першого поверху падало світло.
Залізні ворота були замкнуті наглухо. Вони були покриті золотою фарбою і здіймалися так високо, були такі міцні, що й велетень через них не перестрибнув би. Коста повів нас в обхід — десь в огорожі треба було знайти й відчинити маленькі дверці. Усе це Дастурідзе проробив з такою готовністю і так охоче, що я подумав, прикинув і зрозумів — чоловік поборсався і звірився долі. Та я помилився, і невдовзі з’ясувалося, звідки в нього така запопадливість.
Ми налягли на двері. Вони були замкнуті зсередини. Де запірка і як її відперти — не можна було знайти, як і на великих воротах...
Що ж його робити? Я знайшов дві розпірки, виліз на плечі Дастурідзе, вставив їх між двома рядами колючого дроту, добре натиснув ними на ряди дроту, він розсунувся, і я проліз між ним і сплигнув у сад Кандурі. На дверях був величезний засув і ще більший крючок. Я відкинув крючок, одсунув засув, упустив обох і знову замкнув.
Ми підійшли до будинку Кандурі. На першому поверсі на задвірках було двоє маленьких віконець. Звідти падало світло. Ми підкралися й зазирнули всередину.
То був марані, та такий великий — хоч конем скач. Такого я не бачив. В одному великому кутку були квеврі, давильня й тьма-тьмуща всілякого посуду. У тому кутку, що далі від нас, стояв камін — двогорбого верблюда разом з його тюками можна було засмажити в ньому. У каміні тліли, потріскуючи і зблискуючи, величенні дубові чурбаки. Посередині — довжелезний стіл, уздовж якого стояло багато м’яких крісел — душ п’ятдесят-шістдесят можна було посадити за тим столом. Ще в одному кутку була тоне[34] з витяжним зонтом, пофарбованим під колір золота. Стіни були облицьовані тедзамським каменем з різьбленими зображеннями з білого мармуру — тут тобі й голі жінки, і хлопчики з дівчатками — в чому мати народила, і бичачі голови, і понадимані птахи — чи то індики, чи орли, і чого тільки ще там не було. Одну стіну геть усю займав портрет царя, викладений з дрібненьких камінчиків, кольорових і блискучих, а на стіні навпроти — Христос, розіп’ятий Ісус Христос, теж з якихось камінчиків і скелець. Із стелі звисала величезна люстра — свічок на п’ятсот. І сила-силенна свічок у великих свічниках, яких і не злічити! Перед каміном стояв столик на точених ніжках. Миски, полумиски, глеки, тарелі — все срібне. За столиком сиділо два попи без риз, а навпроти них простягся на лев’ячих і тигрячих шкурах довгобородий дядько в червоному халаті. Ті шкури було кинуто на якусь лежанку, що полого спадала до каміна,— чи, може, крісло було підставлене для зручності. Що то було — не можна розібрати. Столик освічували дві великі гасові лампи, що звисали із стелі. На одній було жовте скло, на другій — зелене, і той чоловік, що в червоному халаті, з одного боку був червоно-жовтий, а з другого — зелено-червоний.
Їй-богу, мені здавалося, що все це сон! Коста шепнув: той, що в червоному халаті,— і є Кандурі. Табісонашвілі ніде не видно було. Коста сказав: він або біля балконних дверей сидить, або в передпокої куняє.
Ми пошепки порадились. Дата обійшов будинок з правого боку, ми з Дастурідзе — з лівого. Табісонашвілі сидів на балконі. Було темно, він курив, ми його й побачили. Праворуч промайнула Датина тінь — він скрадався попід стіною. Коли від Табісонашвілі його відділяло кроків десять, я чхнув. Табісонашвілі подивився в наш бік, дивився-дивився, але що ти побачиш, коли кромішня темрява, а ми на землі порозпластувалися. Потім я сплеснув долонями. Табісонашвілі подвівся й поволі пішов на звук. В обох опущених руках — маузери, в зубах — цигарка. Здоровенний він був, негідник. Ішов, немов ведмідь на задніх лапах. За ним скрадався Дата. Наздогнав його і, притуливши дуло нагана до шиї, шепнув:
— Кинь зброю!
У Табісонашвілі цигарка випала з рота, потім маузери з рук. Маузери хряпнули об дошки, помощені біля будинку. Я підвівся й позабирав їх. Потім обшукав Табісонашвілі — не знайшов нічого, крім кинджала. Ми штовхнули його поперед себе, завели в глиб саду й посадили на землю.
— Чому ж це ви без собак, га?.. Опусти руки!
Табісонашвілі наче обухом по голові гепнули, слова не міг вимовити. Довелося почухати йому ребра маузером, почав отямлюватися:
— Почнуть гавкати — нічого не почую... А ви що, порішити мене хочете?.. Убити, чи як?
— Ану тихіше!
— Коли ти зі своїми лакизами уперся до Шалібашвілі та його жінку згвалтував, чого тобі спало на думку назватися Датою Туташхіа і що сказав ти, ідучи звідти?
— Не вб’єте — скажу.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Дата Туташхіа» автора Чабуа Аміреджибі на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Дата Туташхіа роман“ на сторінці 182. Приємного читання.