Розділ «Дата Туташхіа роман»

— Ні, ваша ясновельможність, я прийшов до цього.

Згодом, у процесі роботи, той список з двадцяти чоловік перекроювався не раз. Одні й ті самі імена перекочовували з групи до групи, і створювалися зовсім нові комбінації. Нарешті лишилося тільки дві ланки. Одна з них — у ній було чотири особи — знаходилася в Баку. Всі матеріали про тих чотирьох, разом з інструкцією і завданням, було надіслано в Бакинський підвідділ. Ведення тієї справи Зарандіа доручив своєму заступникові, залишивши за собою, звісна річ, керівництво нею і право контролю. Друга ланка складалася з шести тифлісців. Великі надії Зарандіа покладав саме на цю лайку. Ось ті люди й деякі дані про них.

Полковник Андрій Миколайович Глєбич — йому п’ятдесят років; інспектор артилерії Закавказького військового округу; кремезний; батько шістьох дітей; гуляка, великий гравець; любитель анекдотів, веселун, душа товариства.

Мстислав Старін-Ковальський, поручик — Глєбичів ад’ютант; гострий на язик, глузливий, злий, цинічний, неймовірний гульвіса, ласий до жінок та їхніх гаманців.

Кулагін — скрізь Петро Михайлович,— йому понад шістдесят; замолоду закінчив духовну семінарію, але від служіння богові чомусь відійшов; заступник редактора газети; політичний консультант синоду; радник штабу Закавказького військового округу з релігійних питань; позаштатний співробітник цензури; добровільний староста Тифліського військового собору; бездітний, замкнутий і мовчазний; чоловік молодої і вродливої, схильної до флірту пані Лариси Кулагіної.

Хаджі-Сеїд, за паспортом — Расулов; тифліський перс; досить великий негоціант, але такий неосвічений, що ледве може розписатися, а рахує з допомогою чоток; скуповує килими, тканини з ручним розписом і ювелірні вироби кавказьких кустарів. Його посередники вивозять ці товари в європейські столиці, збуваючи тамтешнім антикварам. Сам Хаджі-Сеїд за межі Тифліса — ані кроку: домівка — мечеть — лазня раз на тиждень; інших маршрутів він не знає, окрім нечастих візитів до мадемуазель Жаннет де Лам’є, пов’язаних, як одні кажуть, з амурною симпатією, а другі — з діловою, бо ж вони компаньйони. Свою діяльність Хаджі-Сеїд почав у тифліських лазнях, коли був розтирачем, потім, почепивши на плечі торбу прочанина, подався у Мекку й Медіну, а повернувшись звідти з грошима, заснував фірму і все багатів.

Іскандер-ефенді Юнус-огли. Це секретар і касир Хаджі-Сеїда. Він володів майже всіма мовами, потрібними для ведення комерційних справ у Азії. Як на східну мірку, він був добре освічений. Цей отуречений грузин, крім Отаманської імперії, служив ще в Персії, Афганістані, Іраку, Єгипті, в Москві та Петербурзі, і завжди на посаді секретаря, перекладача, радника при великих негоціантах. Без роду й племені, в свої шістдесят років був самотній і виявляв ніжну схильність до проституток найнижчого штибу. До мечеті не ходив, зовсім не пив, а вільний час марнував у чайних, поринувши в роздуми. Ніяких інших даних, вартих уваги, ми про нього не мали.

Мадемуазель Жаннет де Лам’є — їй років тридцять три, досить принадна й пікантна; француженка за походженням; флер романтичних любовних пригод оповивав її ім’я; любителька найновіших паризьких мод; статечна, з приємною ходою; вона була пайовичкою, управителькою і манекенницею тифліської крамниці-майстерні жіночої білизни французької фірми, і дами тифліського вищого світу любили одягатися в неї. Ця обставина надавала інтересові чоловіків до мадемуазель Жаннет де Лам’е особливого відтінку. Наша закордонна агентура з’ясувала деякі біографічні дані: народилася вона в сім’ї розореного дворянина, який став мандрівним циркачем; до сімнадцяти років кочувала разом з батьківським цирком, потім танцювала у кордебалеті, була манекенницею паризької швейної майстерні; її перебування від двадцяти семи років до тридцяти одного в досьє не зазначено; з тридцять одного року постійно живе в Тифлісі й стала власницею названої крамниці-майстерні.

Усі ці відомості, зрозуміло, якось наближали Зарандіа до істини, але сам він вважав, що в нього в кишені — ключ до розкриття злочину! А щодо мене, то було б дивно, якби я не подумав, що на однакових підставах можна було вибрати шестеро інших досьє, які так само доказово засвідчували б злочин, як і ті, на яких зупинив свою увагу Зарандіа. Одне слово, я не схильний був поділяти його оптимізм. Жоден з моїх підлеглих не міг одержати права на подальші дії, якщо я сумнівався в доцільності операції. Винятком був тільки Мушні Зарандіа. Зрештою,— уже вкотре подумав я,— основне — його ставлення до справи, а результат прийде сам собою. Як завжди, так і цього разу, ставлення Зарандіа до справи було розумне й добросовісне, то хіба ж можна в такому разі позбавляти його права на винахідливість? Отож я махнув рукою — нехай робить як знає.

Бекар Джейранашвілі

Ми знову позакидали коси на плечі, пустили вперед Дастурідзе й рушили дорогою в Цхрамуха. Уже звернуло за полудень, Дастурідзе назвав нам ім’я Шалібашвілі — Ніко. Будинок управителя князя Амілахварі був непоказний: нагорі дві кімнати із скляною галереєю, внизу — марані[33] й не знаю що ще. Зате фруктовий сад — дай боже!..

На ланцюгу сидів пес як теля завбільшки, вуха пообрізувані, нашийник унизаний якимись бляхами. Він так почав гавкати — я думав, вуха полопають. Двері марані були відчинені. Виходить звідти кремезний, натоптуватий дядько — Шалібашвілі. Не гаючись і секунди, навіть не подивившись на нас гарненько, він пройшов доріжкою і відчинив хвіртку, запрошуючи увійти...

— Доброго вечора, Ніко.

— Дай вам, боже, миру й здоров’я! Заходьте-заходьте, чого ж стояти?

— Стривай, Ніно... Послухай, що я скажу...— почав був Дастурідзе, та Шалібашвілі перебив його:

— Потім, потім... Заходьте, прошу вас! Та заходьте ж!

Господар повів нас до будинку.

— Оцього боку тримайтеся, сюди, отак, сюди! Злючий пес, не доведи господи... Вештаєшся по чужих маєтках, то власний пес вовком став. І на мене кидається, триклятий... сюди, сюди!.. Ну, отут він уже нас не дістане. Прошу вас, заходьте. Так, так...

Ми ввійшли в марані.

— Мир і достаток дому цьому,— благословив Дата своєю мегрельською говіркою. Побажали добра господареві й ми.