Розділ «Дата Туташхіа роман»

А суміжних справ таки чимало було. Ось одна з них.

Накази щодо надзвичайно важливих або особливо таємних справ я фіксував номерами, що неодмінно закінчувалися нулем — скажімо, 70, 120, 410 і так далі. Документ, позначений таким номером, потребував негайного просування або відповіді. Та одна річ — видати наказ, а чи знайдеться спосіб його виконання, чи ні — то вже інша річ. На новій посаді Зарандіа очікувало кілька невиконаних наказів, позначених нулем. Один з таких наказів був зумовлений повідомленням нашої розвідки про те, що генеральний штаб австро-угорської армії одержує таємні донесення з території Закавказького військового округу. Австрійці мали дані про послужні списки офіцерського складу артилерійських частин, що дислокувалися в Закавказзі, і про загальну кількість бойових гармат. Крім того, в них на руках була докладна доповідь про політичні настрої, що панували серед населення і в армійських частинах, розміщених у Закавказзі. Такі відомості були доступні багатьом офіцерам та чиновникам і в нашому окрузі, і в сусідніх, що найбільше й заважало розв’язати цей ребус. Щоб тільки натрапити на слід винного, треба було поєднати зусилля кількох споріднених відомств і запустити в дію цілу систему практичних заходів. Зарандіа бачив усі труднощі, які поставали перед ним, але справа зацікавила його, і водночас з іншими такими самими невідкладними справами він дав негайний хід документові про австрійське шпигунство. Але і в цій справі він не мав нічого, крім наказу, позначеного нулем. А робота чекала його неймовірно трудомістка: йому треба було якнайдокладніше вивчити всі закавказькі зв’язки з закордоном і з іноземцями, і це на території, де майже десята частина міського населення мала іноземне підданство. Вивчати треба було і загалом — по лініях політичної розвідки, і для того, щоб викопати мій наказ. Це завдання на перший погляд може видатися нескладним, а насправді воно майже нерозв’язне.

Вивчивши повідомлення нашої австрійської агентури, на підставі яких було складено мій наказ, і зіставивши цей документ з реальним станом речей, Зарандіа переконався, що перед ним резидент, досвідчений у своїй справі і вельми освічений, і що агенти цього резидента зв’язані з особами, досить компетентними. Зарандіа слушно зауважив, що колекціонування таких відомостей не можна було приписати ентузіазмові аматора, а те, що матеріал цей пересилався в Австрію, свідчило, що патріотичні мотиви тут виключені. Було очевидно, що існує зрадник і покупець або ж постачальник фактів і вимагач, який шантажує його. Минув ще якийсь час, і Зарандіа з’ясував, що ті самі відомості, які мали австрійці, потрапили також до рук турків і персів. Це означало, що на Кавказі діяли шпигуни трьох держав, або шпигун був один, але працював на трьох господарів.

Тепер про метод, що його обрав Зарандіа, аби окреслити ту групу осіб, за якими треба було стежити й вивчати їх. В його методі я відчув щось метафізичне, але ж виняток часто й густо реальніший, аніж тривіальність, і викликає інтерес значно гостріший.

Перший висновок Зарандіа був такий: повідомлення про артилерійське озброєння й послужні списки офіцерського складу постачала одна особа, а донесення про політичні настрої в армії та в суспільстві — зовсім інша. Що Зарандіа мав слушність,— не було ніякого сумніву, та оскільки від точності цього висновку залежали всі наступні дії, потрібні були неспростовні докази, що справа стоїть саме так, а не інакше. Доказів у Зарандіа не було ніяких, і все ж таки він почав діяти, виходячи з припущення, що існує двоє авторів.

Правильний був і другий крок — якщо можна вважати правильною дію, що випливає з припущення, позбавленого доказів: Зарандіа склав три списки — у першому списку числилися особи, які могли знати про кількість і тип нашого артилерійського озброєння й мали до того ж широкі зв’язки серед офіцерів. До другого списку потрапили особи, розум і освіта яких давали змогу спостерігати за політичними настроями суспільства. У третьому списку були імена можливих резидентів. Далі він знову звернув з дороги, укоченої і всіма визнаної, і взявся за справу, на перший погляд зовсім безнадійну; він не став розчищати й скорочувати списки, вилучаючи осіб, які за своїм характером, способом життя й майновим станом не могли займатися таким ділом,— пі, він узяв перші два списки і в кожному з них вибрав того, хто, на думку Зарандіа, мав зв’язки з кимось з передбачуваних резидентів третього списку. Таких тричленних комбінацій Зарандіа одержав близько тридцяти і лише після цього вдався до методу виключення. Кінець кінцем він поклав мені на стіл список, у якому було тільки шість груп, і сказав:

— Тепер лишається тільки прочесати ці групи, ваша ясновельможність!

Усе це здавалося таким довільним, що схоже було більше на жарт або на гру бездіяльного розуму, ніж на серйозну роботу.

Я засміявся. Слідом за мною засміявся й Зарандіа.

— Чому ви смієтеся, Мушні?

— Я радію, графе.

— Що ж так потішило вас?

— Вони тут, у мене,— Зарандіа любовно поплескав пачку папок, які він тримав під пахвою.

— Хто вони? — Його настирлива самовпевненість починала вже дратувати мене.

— Шпигуни. Принаймні один. Для початку нам і одного вистачить. А тут досьє двадцяти. Було б непогано, графе, ознайомитися вам з ними... На дозвіллі, звісна річ.

Зарандіа поклав мені на стіл купку папок. Я взяв верхню і розгорнув її. Не переглянувши й половини документів, я мимоволі перестав читати... Дивовижна все-таки річ — досьє розшукного відомства! Не слід думати, що це вмістилище тільки негативних даних про особу, яка нас цікавить. Зовсім ні! Тут сказано про заслуги й нагороди, тут відзначено високі людські й громадянські достоїнства, а все-таки досьє — це сукупність документів, дібраних проти певної особи, і хоч ви будете сповнені найпалкішої доброзичливості, знайомлячись з досьє, ви шукатимете в його герої порушника правопорядку, людину з моральними вадами, злочинця. Мені доводилося читати досьє людей, що вважалися гордістю нації й суспільства, і якби я був читач, не досвідчений у таких справах, я неодмінно подумав би, що переді мною розгорнуто вчинки покидька й шибеника. Так і з цими двадцятьма: неважко було запідозрити їх усіх у державному злочині, побачити в кожному шпигуна дюжини держав, не кажучи вже про інші смертні гріхи.

— Ну, то що? — Я одірвав очі від досьє і пильно подивився на Зарандіа.

— Поки що нічого. Але думаю, що незабаром дещо буде.

— Ви виходите з оцього? — Я поклав руку на купку досьє і враз зрозумів, що даю ляпаса Зарандіа.

Проте у виразі його обличчя нічого не змінилося, він спокійно сказав: