Розділ 9

Стіни кімнати, куди його привели, завішено було величезним гобеленом, шедевром ткацтва, аркадійською вердюрою. Гобелен той спотворювала не дуже добре запрана пляма, що трохи нагадувала великий каламар. Хтось, як оцінив відьмак, напевне зовсім недавно на шедевр ткацтва виригав.

За довгим столом, що займав увесь центр кімнати, сиділи семеро осіб.

— Майстре Ортолане, — Пінетті легенько вклонився, — дозволь представити тобі. Ґеральт із Рівії. Відьмак.

Вигляд Ортолана Ґеральта не здивував. Говорили, що він найстарший із живих чародіїв. Може, так було й насправді, може, і ні, але лишалося фактом, що Ортолан був чародієм, що найстаршим— скидався. Було це тим дивніше, бо саме він винайшов славетний альрауновий декокт— еліксир, який чародії вживали для затримання процесу старіння. Сам Ортолан, коли нарешті доопрацював формулу магічного напою, що діяла безвідмовно, не зумів ним скористатися, бо вже тоді був досить старим. Еліксир запобігав старінню, але ж не омолоджував. Саме тому Ортолан, хоча й здавна вживав ліки, продовжував виглядати, як старезний дід, особливо на тлі конфратерів— старезних чародіїв, що виглядали, наче чоловіки в розквіті сил, та стертих життям чародійок, що виглядали, наче дівчата. Чародійки, які дивували молодістю та красою, а також шпакуваті чародії, чиї справжні дати народження гинули десь у напівмороці історії, стерегли таємницю еліксиру Ортолана, наче зіницю ока, а інколи навіть заперечували його існування. В Ортолані ж підтримували переконання, що еліксир доступний повсюдно, завдяки чому людськість є практично безсмертною і— що з того виходить— абсолютно щасливою.

—Ґеральт із Рівії,— повторив Ортолан, жмакаючи в долоні сиву бороду. — Авжеж, авжеж, чули ми. Відьмак. Дефенсор, як говорять, захисник, який людям від Зла несе порятунок. Від усілякого Зла презерватив та антидот консидерований.

Ґеральт нагнав на обличчя скромного виразу й уклонився.

— Авжеж, авжеж… — продовжив чародій, мнучи бороду. — Знаємо, знаємо. Сил, аби людей від усілякої асерції боронити, ти не шкодуєш, хлопче, не шкодуєш. І воістину естимації гідне твоє ремесло. Вітаємо тебе в замку нашому, раді, що тебе сюди фатум заніс. Бо хоча сам ти цього можеш і не відати, але повернувся ти, наче птах до гнізда… Добре сказано— «наче птах». Раді ми тобі й маємо сподівання, що й ти нам радий. Га?

Ґеральт не міг вирішити, як звертатися до Ортолана. Чародії не визнавали форм ввічливості й не очікували їх від інших. Утім, він не знав, чи пристойно таке стосовно сивоволосого та сивобородого старця, до того ж живої легенди. Замість того, щоби відізватися, він просто ще раз уклонився.

Пінетті по черзі представив чародіїв, які сиділи за столом. Ґеральт декого з них знав. З чуток.

Аксель Еспара, більш відомий як Аксель Рябий, і справді мав чоло й щоки, укриті ямками після віспи, він не усував їх, як наполягала чутка, через звичайну впертість. Трохи шпакуватий Майлз Трезевей і трохи шпакуватіший Стуччо Зангеніс приглядалися до відьмака з помірною зацікавленістю. Зацікавленість Бірути Ікарті, помірковано вродливої блондинки, виглядала трохи більшою. Тарвікс Сандоваль, плечистий, з фігури скоріше лицар, ніж чародій, дивився вбік, на гобелен, немов і він помітив той патьок і тепер роздумував, звідки він узявся й хто винен.

Місце поблизу Ортолана займав наймолодший, як здавалося, серед присутніх Сорель Дегерлунд, із довгим волоссям і трохи через те жіночого типу вроди.

— Ми також, — промовила Бірута Ікарті,— вітаємо славетного відьмака, захисника людей. Раді ми вітати, бо й ми тут, у цьому замку, під ауспіцією архімайстра Ортолана, працюємо, аби завдяки прогресу робити життя людей безпечнішим і легшим. Також і для нас найвища мета— то добро людей. Вік архімайстра не дозволяє йому надто подовжувати аудієнцію. Тож я запитаю, як годиться: чи маєш ти якісь побажання, Ґеральте з Рівії? Чи є щось, що ми могли б для тебе зробити?

— Дякую, — Ґеральт знову вклонився, — архімайстрові Ортолану. І вам, шановні. А оскільки ви підштовхуєте мене до того, аби я запитав… Так, є дещо, що ви могли б для мене зробити. Могли б ви пояснити мені… оце. Цю річ. Я здер її з вігілозавра, якого вбив.

Він поклав на столі овальну пластину розміром із дитячу долоню. З вибитими знаками.

— RISS PSREP Mk IV/002 025,— голосно прочитав Аксель Рябий. І передав пластину Сандовалеві.

— Мутація, створена тут, у нас, у Ріссберзі,— жовчно промовив Сандоваль. — У секції псевдорептилій. Ящір охоронний. Четверта модель, друга серія, екземпляр двадцять п’ятий. Застарілий, ми давно вже продукуємо покращених. Що тут іще можна пояснювати?

— Говорить, що вбив вігілозавра, — скривився Стуччо Зангеніс. — Не про пояснення йому йдеться, а про претензію. Рекламації, відьмаче, ми приймаємо й розглядаємо лише від легальних покупців, виключно на підставі доказу купівлі. І виключно на підставі доказу купівлі ми обслуговуємо та виправляємо збої…

— Гарантія на цю модель давно скінчилася, — докинув Майлз Трезевей. — І жодна гарантія не охоплює неполадок, що виникли через неприродне або невідповідне до інструкції використання виробу. Якщо виробом користалися невідповідним чином, Ріссберг відповідальності не несе. Жодної відповідальності.

— А за це, — Ґеральт вийняв із кишені й кинув на стіл другу пластинку, — ви відповідальність несете?

Друга пластинка була подібною до попередньої за розміром та формою, але потемнілою й з патиною. У борозни літер в’ївся й уріс бруд. Але знаки все ще можна було прочитати: IDR UL Ex IX 0012 BETA.