Розділ «Частина 3 Квеббін»

Овен бачив. Стос прибитих зливою обгорток. І банка майонезу. Він додав швидкості й рушив на північ. Він упізнав особливий характер дощу, який невпинно й важко бив у лобове скло: скоро він перетвориться на мокрий сніг, а потім, цілком імовірно, на сніг звичайний. Зовсім змучений і з дивною тугою за відходом хвилі телепатії, Овен раптом зрозумів: найсумніше те, що йому доведеться помирати в такий паршивий день.

— Далеко він від нас? — запитав Овен, не сміючи поставити головне питання, єдине, яке мало сенс: «Ми вже запізнилися?» Напевне, Генрі його б повідомив.

— Він там, — неуважно зронив Генрі, який повернувся до заднього сидіння й витирав обличчя Даддітса вологою тканиною. Даддітс вдячно дивився на нього, намагаючись усміхнутися. Попелясті щоки вкрилися потом, чорні кола під очима розширились, як у єнота.

— Якщо він там , навіщо треба було їхати сюди? — запитав Овен. Він розігнав «Хаммер» до сімдесяти, що дуже небезпечно на слизькій двосмуговій щебенево-асфальтовій дорозі, але тепер вибору все одно не було.

— Боявся, що Даддітс може втратити лінію, — пояснив Генрі. — Якщо це трапиться…

Даддітс голосно застогнав, обхопив живіт і зігнувся навпіл. Генрі, який усе ще стояв на колінах на своєму сидінні, обережно погладив тонку шию.

— Тихіше, Даддсе, — сказав він. — Заспокойся, з тобою все гаразд.

Але з Даддітсом було зовсім не все гаразд. І Овен, і Генрі знали це. Згоряючи від спеки, скарлючившись від болю, незважаючи на другу таблетку преднізону і ще дві — перкоцету, він бризкав кров’ю під час кожного нападу кашлю. До повного порядку було багато-багато миль полем-лісом. Утішним призом слугувало те, що спілка Джонсі-Сірий теж мала чимало труднощів.

Бекон. Причиною всього був бекон. Вони лише сподівалися, що Сірий трохи затримається. Ніхто й не припускав, яких химерних форм набуде його ненажерливість. Не дивно, що шлунок Джонсі не витримав. Сірого знудило прямо на паркінгу біля маленької крамниці, потім він мусив іще двічі зупинятися по дорозі до Вера, коли висовувався з вікна машини й вивергав кілька фунтів сирого бекону майже в конвульсіях.

Потім почався пронос. На шосе 9 він зупинився на бензозаправці «Мобіл» на південний схід від Вера і ледве встиг добігти до чоловічої кімнати. Вивіска біля заправки свідчила: «ДЕШЕВИЙ БЕНЗИН, ЧИСТІ ТУАЛЕТИ», але на той час, коли Сірий вийшов, друга частина вже явно не відповідала дійсності. На заправці Сірий нікого не вбив, у чому Генрі вбачав плюс.

Перш ніж повернути на під’їзну дорогу до Квеббіну, Сірий ще двічі зупинявся і чимдуж біг до просякнутих вологою кущів, де намагався розвантажити бунтівні нутрощі Джонсі. На той час злива змінилася величезним лапатим снігом. Тіло Джонсі значно виснажилось, і в Генрі з’явилася надія на непритомність. Поки що цього не сталося.

Після другої зупинки оскаженілий Сірий уже безперервно лютував на Джонсі. У всьому винен Джонсі. Джонсі підлаштував йому пастку. Правда, при цьому він чомусь забував про власний голод і про те, з якою маніякальною жадібністю зжер їжу, перериваючись лише для того, щоб злизати жир із пальців. Генрі була знайома подібна вибірковість, багато хто з його пацієнтів отак наголошував одні факти й ігнорував інші. У якомусь розумінні Сірий був другим Баррі Ньюменом.

«Як же він олюднився, — думав Генрі. — Надивовижу».

— Говорячи про те, що він там, — запитав Овен, — що саме ти мав на увазі?

— Не знаю. Він знову заблокувався. Даддітсе, ти чуєш Джонсі?

Даддітс змучено подивився на Генрі й похитав головою.

- Іий зяв асі ати, — що означало: «Сірий узяв наші карти», і це був не просто образний вислів. Даддітсові бракувало слів описати, що відбулося насправді, але Генрі все прочитав у його мозку. Сірий, не зумівши увірватися до фортеці Джонсі та вкрасти карти, якимось чином стер із них картинки.

— Даддітсе, як ти? — запитав Овен, дивлячись у дзеркало заднього огляду.

— Я о-ей, — сказав Даддітс і відразу ж затрусився. На колінах у нього лежали жовта валізка та коричневий пакет із ліками… ліками й дивним павутинням із тонких мотузочок. Його огортала простора синя куртка, але всередині неї він усе одно тремтів.

«Швидко він відходить», — подумав Овен, коли Генрі заходився знову витирати обличчя старого друга.