Розділ «Частина 3 Квеббін»

— Холодильник у кінці залу, там, — промовив він своїм новим незвичним голосом. Рука, яка лежала на розкритому журналі, ніби перетворилася на шматок льоду. У голові зашепотіли чужі, незнайомі голоси. Червоні думки і чорні думки. Голодні думки.

Нелюдський голос запитав:

«Що таке холодильник?»

Утомлений, дуже людський голос відповів:

«Іди отим проходом, красунчику. Відразу побачиш».

«Я чую голоси, — із жахом подумав Дік. — Ох, Господи Ісусе, ні. Люди починають чути голоси перед тим, як остаточно з’їдуть з глузду».

Чоловік пройшов повз Діка і далі центральним проходом. При цьому він помітно кульгав.

Біля касового апарата стояв телефон. Дік глянув на нього і відвів погляд. До телефону можна було дістати рукою, та й 911 стояло на швидкісному наборі, але з таким самим успіхом апарат міг бути на Місяці. Навіть якби в нього вистачило сил, щоб потягтися до слухавки…

«Я дізнаюся», — вимовив нелюдський голос, і Дік ледь чутно застогнав. Голос звучав у голові, немов хтось увіткнув йому в мозок радіо.

Над дверима висіло опукле дзеркало, корисна штука, особливо влітку, коли в магазин набиваються діти, які їдуть на водосховище разом із батьками — до Квеббіну звідси всього вісімнадцять миль[221], — на риболовлю, екскурсію чи просто пікнік. Малим паразитам так і кортить поцупити що-небудь, цукерки, жуйку або журнальчик із голими дівчатами. Тепер Дік дивився в дзеркало з жахом і захватом, спостерігаючи за чоловіком у помаранчевій куртці біля холодильника. Секунду той стояв нерухомо, потім схопив не один, а всі чотири пакети з беконом.

Після цього він, накульгуючи і нишпорячи поглядом по полицях, повернувся з беконом до каси. Він здавався небезпечним, голодним і невимовно втомленим, як марафонець на останній милі. Від погляду на нього в Діка запаморочилось у голові, наче він дивився вниз зі страшної висоти. Це було те саме, що спостерігати не за однією людиною, а відразу за кількома, коли всі товчуться, переміщуються і то потрапляють у поле зору, то виходять із нього. Дік мигцем подумав про фільм, який колись дивився, де якась божевільна баба мала сотню особистостей.

Чоловік зупинився й узяв із полиці банку майонезу, на початку проходу пригальмував ще раз і прихопив буханець хліба, після чого підійшов до каси. Дік, можна сказати, відчував утому, яка струмувала з кожної ділянки тіла чоловіка. Утому і безум.

Незнайомець поклав покупки й мовив:

— Сендвічі з беконом, на білому хлібі з майонезом. Найсмачніше.

І усміхнувся, до того втомлено, з такою несамовитою щирістю, що Дік на мить забув про страх і потягся до нього рукою.

— Містере, з вами все га…

Але рука Діка застигла, немов наштовхнулася на стіну. Мить вона висіла, тремтячи, над стійкою, потім підскочила вгору і вдарила Діка по обличчю — лясь! Після цього повільно відсторонилась і знову завмерла, ширяючи в повітрі, мов судно на повітряній подушці. Безіменний палець і мізинець склались і притиснулись до долоні.

«Не вбивай його!»

«Виходь і зупини мене!»

«Якщо розлютиш мене, можеш потім пошкодувати!»