Розділ «Частина 3 Квеббін»

Джонсі зрозумів дивовижну річ, водночас зворушливу і жахливу: Сірий усміхався його губами. Трохи, ледь-ледь, але це була усмішка. «Він не знає, що таке сміх», — подумав Джонсі. Ясна річ, він же не знав, і що таке злість, але виявився напрочуд сумлінним учнем. Тепер він міг змагатися в люті з чемпіонами в цій справі серед землян.

«Твої слова мене розсмішили».

«Як це — розсмішили? Поясни точно».

Джонсі не знав, як відповісти на це запитання. Він хотів, щоб Сірий відчув усю гаму людських почуттів, підозрюючи, що олюднення викрадача врешті-решт може бути його єдиним шансом на порятунок — ми зустріли ворога, і він у нас самих, як сказав одного разу Поґо[168]. Але як пояснити сенс слова «смішно» жменьці спор з іншої планети? І справді, що смішного в тому, що «Дайзартс» називає себе найкращою автостоянкою у світі?

Вони під’їхали до ще одного вказівника з двома стрілками, ліворуч і праворуч. «ЗДОРОВЕННІ» — було написано під лівою стрілкою, «ДРІБНОТА» — під правою.

«Ми хто?» — спитав Сірий, зупинившись перед вказівником.

Джонсі міг би приховати цю інформацію, але який сенс?

«Ми — дрібнота», — сказав він, і Сірий повернув пікап праворуч.

Лед підняв голову, знову випустив пахучі гази й заскавчав. Черево його спухло й роздулося. Не знаючи істини, можна було подумати, що це сука, яка готується розродитися великим приплодом.

На стоянці для «дрібноти» вони побачили десятків зо два легкових автомобілів і пікапів; ті, які були занесені більше за всіх, певно, належали працівникам закладу: механікам (декілька з них чергує завжди), офіціанткам, кухарям. Найчистішим автомобілем, із живою цікавістю відзначив Джонсі, була зеленкувато-блакитна поліцейська машина з горбком снігу навколо блималок на даху. Арешт явно не входив у плани Сірого; проте Джонсі вже побував на місці трьох убивств, якщо рахувати кабіну пікапа. Так, у перших двох випадках не було свідків і відбитків пальців він не залишав, але тут? Отут, напевне, повно пальчиків Ґері Джонса. Він яскраво уявив, як стоїть у якійсь залі суду й каже: «Але, ваша честь, цих людей убив не я, а інопланетянин, який у мені оселився. Це був Сірий». Ще один жарт, якого Сірий нізащо не зрозуміє.

Цей поважний пан тим часом знову взявся копатись у його свідомості.

«“Дайпердз”, — сказав він. — Чому ти називаєш це місце “Дайпердз”, якщо воно називається “Дайзартс”?»

«Так його називав Ламар, — відповів Джонсі, згадавши тривалі галасливі сніданки, які вони влаштовували тут зазвичай по дорозі до «Діри в стіні» або з неї. Типу традиція така. — Мій тато теж так його називав».

«Це смішно?»

«Більш-менш. Це жарт на основі співзвучності слів. Такі каламбури — це найпростіша форма гумору».

Сірий припаркувався на місці, найближчому до ресторану, який нагадував невеликий освітлений острів, — але доволі далеко від поліцейської машини. Джонсі не знав, чи розумів Сірий важливість мигалок на даху. Він натиснув кнопку вимкнення фар «Рема». Потім повернув ключ запалювання, але завмер і видав кілька гучних гавкітливих «Ха! Ха! Ха! Ха!».

«Сподобалося? Що відчуваєш?» — не без тривоги поцікавився Джонсі.

«Нічого», — відверто відповів Сірий і вимкнув запалювання. Але потім, посидівши ще трохи в кабіні, за вікнами якої завивав морозний вітер, він повторив свої дії й вимовив трохи більш упевнено: «Ха! Ха, ха, ха!»

У своїй кабінетній фортеці Джонсі здригнувся. Цей звук здався йому моторошним, немов привид намагався згадати, як це — бути людиною.

Леду це теж не сподобалося. З тривогою дивлячись на людину за кермом машини його хазяїна, він знову заскавчав.