Розділ «Частина 3 Квеббін»

Генрі подивився на Овена зів’ялим поглядом.

«Я відчуваю, що з ним щось не так».

Опівнічний сон несподівано перетворився на дійсність, і, коли у двері постукали, Роберта не змогла встати. Ноги стали як вода. Ніч змінилася блідим похмурим ранковим світлом, не набагато кращим, і вони прийшли, Піт і Бобер, мерці з’явилися по її сина.

У двері знову вдарили кулаком, із гуркотом, так, що на стіні затряслися фото. Серед них висіла в рамочці передовиця місцевої «Деррі Ньюз» зі знімком Даддітса, його друзів і Джозі Рінкенгауер. Усі стоять обійнявшись, із усмішками до вух (який же гарний Даддітс на цьому фото, такий сильний і нормальний) під заголовком великими літерами: «ДРУЗІ-ШКОЛЯРІ ГРАЮТЬ У ДЕТЕКТИВІВ. ЗНИКЛУ ДІВЧИНУ ЗНАЙДЕНО».

Бум! Бум! Бум!

«Ні, — подумала вона. — Просто посиджу тут тихенько, і рано чи пізно вони підуть, бо з мерцями завжди так: вони не зайдуть, якщо сама їх не пустиш, а якщо я просто…»

Але повз її крісло-гойдалку миттю промчав Даддітс — промчав, хоча останнім часом він ледве ходив, — і його очі світилися, як тоді, колись, якими гарними хлопцями вони були, скільки щастя принесли йому, але тепер вони мертві , вони прийшли по нього крізь бурю, мертві!

— Дадді, ні! — вигукнула вона, але він ніби її не помітив. Промчав повз цю стару фотографію — Даддітс Кейвелл на першій сторінці, Даддітс Кейвелл герой, ну й дива! — і, тільки-но він відчинив двері назустріч уже тихішій бурі, вона почула його крик:

— Енні! Енні! ЕННІ!

Генрі відкрив рот, щоб щось сказати, але мовчав, бо нічого не спало на думку. Він закляк, як громом уражений, занімів від подиву. Це не Даддітс, це не може бути Даддітс… Це якийсь хворий дядько чи старший брат, в обличчі ні кровинки, зсунута на потилицю червона бейсболка «Ред Сокс» абияк прикриває лисий череп. На щоках щетина, засохла кров під носом, великі темні кола під очима. І все ж…

— Енні! Енні! Енні!

Високий блідий незнайомець, який відчинив двері, кинувся на шию Генрі з усією притаманною раніше Даддітсу нестримністю, змусивши позадкувати на засніжених сходинках, але не своєю вагою — він був легкий, як пір’їнка, — а тому, що Генрі був не готовий до такого напору. Якби Овен не притримав його, вони з Даддітсом полетіли б у сніг.

— Енні! Енні!

Сміючись. Плачучи. Вкриваючи його жадібними поцілунками-цьомками, зовсім як раніше. Десь глибоко в сховищах пам’яті Бобер Кларендон прошепотів: «Якщо кому-небудь розповісте, що він це зробив…» І Джонсі: «Так, так, ти більше не будеш із нами мати справ, довбаний ти збоченцю…» Даддітс. Це він. Даддітс цілує щоки Генрі, вкриті червоними плямами байрусу… але чому щоки Даддітса такі бліді? Жахливо худий, ні, скоріше навіть виснажений . А кров у ніздрях, а запах від його шкіри, ні, не той сморід, як від Беккі Шу, не сморід зарослого байрусом будинку, але все одно запах смерті.

І Роберта тут, стоїть у передпокої під знімком Даддітса й Алфі на карнавалі «Дні Деррі». Обидва катаються на каруселі, осідлавши малесеньких пластмасових конячок із круглими очима, і регочуть.

«Не приїхав на похорон Алфі, але послав листівку», — подумав Генрі з огидою до себе.

Роберта ламала руки, очі її вже наповнилися слізьми, і, хоча вона трохи погладшала в грудях і стегнах, а волосся майже зовсім посивіло, усе одно це була вона, але Даддітс… о Господи, Даддітс…

Генрі подивився на неї, обіймаючи старого друга, який вигукував його ім’я, поплескав Даддітса по спині. І лопатка друга здалася йому тонкою, крихкою, як кістка в крилі птаха.

— Роберто, — сказав він, — Роберто, о Господи! Що з ним?

— ГОЛЛ, — відповіла вона, витиснувши з себе слабку усмішку. — Звучить, як назва прального порошку, так? Гострий лімфоцетарний лейкоз. Діагноз поставили дев’ять місяців тому, і лікувати, мабуть, було вже пізно. Після цього нам залишається тільки відтягувати кінець.