Розділ «Частина 3 Квеббін»

Генрі всміхнувся.

— Трохи нервую, але так. — Він похитав головою. — Даддітс — це… Просто, коли ти поруч із Даддітсом, у тебе душа співає. Він як трибл. Сам побачиш. Не хочеться просто отак серед ночі завалюватися до них як сніг на голову.

Овен знизав плечима, мовляв, що тут поробиш.

— Вони вже, напевне, років чотири живуть у західному районі міста, а я жодного разу в них не був, — і, навіть не помітивши переходу, продовжив думками: «Вони переїхали після смерті Алфі».

«І ви…» — далі не слова, а картинка: люди в чорному під чорними парасольками. Цвинтар, дощ. Труна на підставці, вирізаний напис «СПОЧИВАЙ З МИРОМ, АЛФІ».

«Ні, — соромливо відповів Генрі. — Ніхто з нас не приїхав».

«?»

Але Генрі не знав, чому вони не приїхали, хоча йому спала на думку фраза: «Рука, що пише, йде вперед без вороття»[185]. Даддітс був важливою (точніше було б сказати, життєво важливою) частиною їхнього дитинства. І після того, як цей зв’язок перервався, повернення назад не принесло б нічого, крім болю, ба навіть марного болю. Тепер він дещо зрозумів. Картини, які асоціювалися з його депресією і дедалі більшою впевненістю в необхідності добровільно піти з життя, — цівки молока на батьковому підборідді, широченний зад Баррі Ньюмена, стрімкого втікача з його кабінету, — весь цей час приховували іншу, набагато сильнішу картину: ловець снів. Чи не це справжня причина його відчаю? Грандіозність задуму ловця снів, досконала банальність його застосування? Використання Даддітса для пошуків Джозі Рінкенгауер — це приблизно те саме, що відкрити квантову фізику й використати її для створення відеоігор. А ще гірше — вирішити, що квантова фізика ні до чого іншого не придатна. Ні, зрозуміло, вони зробили добру справу — без них Джозі Рінкенгауер померла б у тій трубі, як щур у бочці з водою. Але, чого вже там, скажемо відверто, вони врятували не майбутнього нобелівського лауреата…

«Я не можу встежити за всім, що в тебе в голові коїться, — глибоко всередині розуму Генрі несподівано промовив Овен. — Але звучить це, чорт забирай, дуже самовпевнено. Яка вулиця?»

Вражений Генрі обпік його поглядом.

— Так, ми останнім часом не відвідували його, все? Може, закінчимо з цим?

— Гаразд, — сказав Овен.

— Але ми посилали йому листівки на Різдво. Щороку. Звідки я й знаю, що вони переїхали на Дірборн-стрит, 41, Дірборн-стрит, Західне Деррі, через три перехрестя праворуч.

— Гаразд. Заспокойся.

— Трахни свою маму і здохни.

— Генрі…

— Зв’язок у нас просто перервався. З ким не буває. Може, з тобою, містере Досконалість, такого й не траплялось, але у нас… у нас… — Генрі опустив погляд, побачив, що його кулаки стиснуті, і зусиллям волі змусив себе їх розтулити.

— Гаразд, я мовчу.

— Напевне, містер Досконалість підтримує зв’язок з усіма своїми друзями дитинства, чи не так? Ви, хлопці, зустрічаєтесь раз на рік, аби потягати один одного за труси, послухати свої платівки «Мотлі Крю» і поїсти салату «Сюрприз» із тунцем, як раніше готували в їдальні.

— Пробач, що засмутив тебе.