Розділ «Частина 3 Квеббін»

— Овена я загубив, босе. Ледве чую хлопця в снігоочиснику. Це як… не знаю… це як втратити радіосигнал.

Курц нахилився вперед і придивився до плями Ріплі на щоці Фредді. У серединці грибок залишався червоно-помаранчевим, але по краях потьмянів до попелясто-білого.

«Він гине, — подумав Курц. — Або тіло Фредді вбиває його, або середовище. Овен має рацію. Чорт забирай, він має рацію».

Не те щоб це щось змінювало. Межа все одно залишалася межею, й Овен її перетнув.

— Водій, — стомлено промовив Перлмуттер.

— Що водій, салаго?

Але Перлмуттер міг уже й не відповідати. Попереду, поблискуючи в снігу, з’явився знак із написом: «З’ЇЗД 32 — ҐРАНДВ’Ю/ҐРАНДВ’Ю-СТЕЙШН». Снігоочисник раптово додав швидкості, піднявши скребок, і «Хамві» знов опинився на слизькому порошку глибиною понад фут. Водій не завдав собі клопоту ввімкнути поворотник, просто звернув на швидкості п’ятдесят миль, піднявши за собою високий півнячий хвіст снігу.

- Їхати за ним? — запитав Фредді. — Я його враз наздожену, босе!

Курц насилу вгамував потужне бажання сказати Фредді наздогнати сучого сина, розмазати його по дорозі й показати, що буває з людьми, які перетинають Лінію. Нехай покуштує тих ліків, що Курц приготував для Овена Андергілла. Тільки от снігоочисник був більший за «Хаммер», набагато більший, і хтозна, що буде, якщо його водій надумає погратись у веселі зіткнення.

- Їдь прямо, хлопче, — наказав Курц, відкидаючись на спинку сидіння. — У нас є справи важливіші.

Усе ж він зі щирим жалем провів поглядом снігоочисник, який зникав у морозному ранковому світлі. Він навіть не міг сподіватися, що клятий янкі схопив гарненьку дозу від Фредді й Арчі Перлмуттера, бо грибок виявився недовговічним.

Вони продовжували шлях. У наносах швидкість довелося знову скинути до двадцяти, але Курц припускав, що далі на південь на дорозі буде менше снігу. Буря майже закінчилася.

- І мої вітання, — сказав він Фредді.

— А?

Курц поплескав його по плечу.

— Схоже, ти одужуєш. — І, повернувшись до Перлмуттера: — А от щодо тебе не знаю, хлопче.

За сто миль на північ від того місця, де перебував Курц, і менш ніж за дві милі[189] від розгалуження двох сільських доріг, де був захоплений Генрі, новий командир групи «Долина Імперіал», жінка років під п’ятдесят із жорстоким, але красивим обличчям, стояла біля сосни на галявині з кодовою назвою «Зачистка-1». «Зачистка-1» стала в найпрямішому значенні долиною смерті. По всій її довжині лежали звалені в безладні купи мертві тіла, більшість у мисливських помаранчевих куртках. Усього понад сто. Посвідчення особи, у кого знайшли, приклеїли скотчем до шиї — переважно водійські права, але були також і кредитні картки «Віза», «Діскавер», «Блу Кросс», і мисливські ліцензії. Одну жінку з великою чорною дірою в лобі позначили членською карткою відеосалону «Блокбастер».

Стоячи біля найвищої купи тіл, Кейт Ґаллахер закінчувала приблизні підрахунки для другого звіту. В одній руці вона тримала кишеньковий комп’ютер «Палм Пайлот». Побачивши такий пристрій, Адольф Ейхман, який уславився підрахунком трупів, мабуть, лікті б собі кусав від заздрощів. До цього комп’ютери не працювали, але зараз усі електронні прилади, схоже, знову повернулися до норми.

На голові Кейт сиділи навушники, перед респіратором теліпався мікрофон. Час від часу вона що-небудь уточнювала або віддавала розпорядження. Курц вибрав собі в наступники людину спритну і таку, що любить свою справу. Підрахувавши тіла, Ґаллахер визначила, що її група відстріляла майже шістдесят відсотків утікачів. Звичайно, спроба цивільних звільнитися стала повною несподіванкою, але більшості з них усе одно було не жити. Все дуже просто.

— Йо, Кеті-Кет!