Розділ «Частина 3 Квеббін»

Вони перетинають Строфорд-парк, прямуючи за лінією, яку бачать тільки Даддітс і Піт, а людина, яку бачить тільки Генрі, йде за ними. У кінці парку на розхитаному дощаному паркані висить табличка: «ВЛАСНІСТЬ ЗАЛІЗНИЦІ Д. Б. А. ПРОХІД ЗАБОРОНЕНО!» Ніхто з дітей, природно, цієї вказівки не виконував, та й товарняки з Деррі, Банґора й Арустука востаннє проходили по гілці, прокладеній на Пустовищі, багато років тому. Але, пролізши крізь дірку в паркані, вони бачать залізничні колії. Рейки іржаво поблискують на сонці внизу схилу.

Десь на середині крутого, порослого отруйним сумахом і отруйним плющем схилу вони знаходять велику пластикову сумку Джозі Рінкенгауер. Тепер вона стара і зовсім пошарпана, подекуди підклеєна липкою стрічкою — сумне видовище, — але Генрі впізнав би її серед мільйона.

Даддітс, щасливо всміхаючись, підхоплює її і заглядає всередину.

— Абі-Ен! — повідомляє він і дістає ляльок.

Піт тим часом просувається далі, зігнувшись удвоє, серйозний, як Шерлок Голмс, що йде слідом професора Моріарті. І це Піт Мур знаходить її. Стоячи на краю брудної бетонної водостічної труби, яка стирчить із заростей на схилі, він, як божевільний, крутить головою і кричить: «Вона там!» Крім гарячкового рум’янцю на щоках, обличчя в нього бліде як крейда. «Хлопці, здається, вона там!»

Під Деррі йде дуже стара і неймовірно заплутана система каналізаційних труб і колекторів, саме ж місто розташоване на болотах, заходити в які остерігалися навіть індіанці мікмак, які жили навколо. Велика частина каналізації була побудована в тридцяті роки на гроші Нового курсу[176], майже вся вона буде зруйнована в 1985-му під час потужного урагану, який затопить місто і звалить водонапірну Вежу. Зараз же труби існують. Ця труба під нахилом іде в схил пагорба. Джозі Рінкенгауер наважилася залізти в неї, впала й поїхала вниз по листю, яке нанесло туди за п’ятдесят років. Як на санчатах, вона з’їхала в самий низ і тепер лежить на дні. Вона витратила всі сили на марні спроби піднятися вгору слизьким схилом, з’їла два печива з трьох, які лежали у неї в кишені штанів, і останні годин дванадцять-чотирнадцять просто лежить у смердючій темряві, слухаючи приглушений гул зовнішнього світу, до якого не може дістатись, і чекає смерті.

Але, почувши голос Піта, вона піднімає голову і щосили кричить:

— Допоможіііть! Я не можу вибратися! Будьлаааскааа, допоможіііть!

Нікому не спадає на думку кликати дорослих, наприклад офіцера Нелла, який патрулює цей район. Вони попри все повинні самі її витягти, тепер вони відповідають за її порятунок. Ні, вони не відправляють униз Даддітса, вони не настільки несповна розуму, але решта після короткої, не більш ніж тридцять секунд, наради утворюють живий ланцюг: спочатку Піт, потім Бобер, за ним Генрі та Джонсі, найважчий із них, у ролі якоря.

У такий спосіб вони влазять у просякнуту каналізацією темряву (пахне не тільки каналізацією, а й іще чимось старим і невимовно огидним), і, не пройшовши й десяти футів[177], Генрі знаходить у багні туфлю Джозі й, не замислюючись, засовує її в задню кишеню джинсів.

Ще кілька секунде і Піт гукає через плече:

— Ей, стоп.

Плач дівчинки та благання про допомогу тепер чути набагато краще, і Піт навіть може розгледіти її внизу вкритого листям схилу. Вона дивиться на них, задерши голову, обличчя — замурзане біле коло серед мороку.

Вони просувають свій ланцюг далі, тримаючись якомога обережніше, незважаючи на збудження. Джонсі ногами вчепився за величезний шматок бетону. Джозі тягнеться… намагається зловити руку, ніяк не може дістати пальці Піта. Нарешті, коли здається, що доведеться визнати поразку, вона трохи піднімається, і Піт хапається за її подряпаний, у плямах бруду зап’ясток.

— Є! — радісно вигукує він. — Тримаю!

Вони обережно тягнуть її вгору по трубі, туди, де Даддітс чекає на них, тримаючи її сумку в одній руці та ляльок в другій, і кричить Джозі, щоб не хвилювалася, не хвилювалася, бо Барбі-Кен у нього. Нагорі їх зустрічає сонячне світло, свіже повітря, і коли вони допомагають їй вибратися з труби…

У «Хамві» телефону не було, дві рації, але жодного телефону. Проте гучний телефонний дзвінок підірвав тишу, розколов тканину спогадів, яку розтяг між ними Генрі, й налякав обох до півсмерті.

Овен смикнувся, як вирвана з глибокого сну людина, і «Хамві», втративши й без того непевне зчеплення з дорогою, спочатку пішов юзом, а потім повільно й велично закрутився, ніби динозавр затанцював.

— Ох, блядь…

Він спробував вирівняти машину, але кермо провернулося з нудотною легкістю, як штурвал баркаса, що втратив керування. «Хамві» з’їхав задом по зрадницькій колії на південному боці І-95 і нарешті вперся боком у замет, відкидаючи конуси світла в напрямку, протилежному їхньому руху.