Розділ «Частина 2 Сірі чоловічки»

Генрі з моторошного, плутаного сну — кров, бите скло, ядучі запахи бензину та паленої гуми — вирвав грюкання дверима і порив крижаного вітру. Він підхоплюється і бачить поруч Піта. Той сидить, його безволосі груди вкриті гусячою шкірою. Генрі й Піт сплять на підлозі в спальних мішках, тому що програли жереб, коли всі четверо кидали монетку. Боброві та Джонсі дісталося ліжко (пізніше в «Дірі в стіні» з’явиться третя спальня, але поки що їх тільки дві, і одну з них, користуючись божественним правом дорослого, забрав собі Ламар), тільки зараз на ліжку сам Джонсі, теж сидить зі здивованим і переляканим виглядом.

«Скубі-Дубі-Ду, де подівся ти? — це спадає Генрі на думку без якоїсь причини, коли він намацує окуляри на підвіконні. У носі досі стоїть запах бензину і палаючих покришок. — Є в нас справ багато…»

— Розбився, — хрипким голосом каже Джонсі й відкидає ковдру. Торс у нього голий, але, як Генрі й Піт, спати він лягав у шкарпетках і кальсонах.

— Ага, пішов під воду, — киває Піт, але обличчя його говорить про те, що він не уявляє, про що йдеться. — Генрі, у тебе його черевик…

— Туфля… — виправляє Генрі, але теж не розуміє, про що говорить. І не хоче розуміти.

— Бобер, — каже Джонсі і незграбно вистрибує з ліжка. Одна ступня у шкарпетці наступає на руку Піта.

— Ай! — скрикує Піт. — Ти наступив на мене, пентюх довбаний. Дивись, куди ноги…

— Та замовкни ти, — перериває Генрі, до того ще й хапає за плече і струшує. — Містера Кларендона розбудиш!

Що дуже навіть легко зробити, тому що двері до дитячої спальні відчинені. Як відчинені двері в протилежному кінці великої центральної кімнати, які ведуть у двір. Не дивно, що їм холодно, — тут добрячий протяг. Тепер, коли очі Генрі знову запрацювали (так він про це думає), він бачить, як холодний листопадовий вітер, що дме крізь відчинені двері, розгойдує ловця снів.

— Де Даддітс? — питає Джонсі хрипкуватим спросоння голосом. — Він що, з Бобром вийшов?

— Він у Деррі повернувся, дурню, — відповідає Генрі, встаючи й натягуючи термомайку. Але насправді він не відчуває, що Джонсі дурень, бо йому самому здається, ніби Даддітс тільки-но був з ними.

«Це був сон, — думає він. — Даддітс був уві сні. Він сидів на березі. Він плакав. Він був засмучений. Він не хотів. Якщо хтось і хотів, то це ми».

І плач усе ще триває. Він чує, як вітер несе його в дім крізь відчинені двері. Але плаче не Даддітс. То Бобер.

Вони один за одним виходять із кімнати, дорогою натягуючи одяг, ідуть босоніж — взуватися занадто довго.

Одне добре: судячи з невеликого містечка пивних банок на кухонному столі (плюс передмістя на кавовому столику), дитячий шепіт не розбудить Бобрового батька.

Крізь шкарпетку на нозі Генрі відчуває холод великих гранітних сходів. Такий глибинний і безтямний холод, напевне, йде від самої смерті, але він його майже не помічає.

Бобра Генрі бачить одразу. Той стоїть на колінах під кленом з помостом у гілках, ніби молиться. Біліють голі ноги. На ньому косуха, на рукавах, як у пірата, майорять кінці прив’язаних помаранчевих хусток — це його батько наполіг, щоб син носив ці дурнуваті хустки, за які будь-який мисливець взяв би його на сміх. Одяг його і справді кумедний, але не сповнене болю обличчя, звернене до майже голих кленових гілок. По Бобрових щоках струмують сльози.

Генрі зривається на біг. Піт і Джонсі не відстають, у прохолодному ранковому повітрі їхнє дихання перетворюється на білі клуби пари. Засипана глицею земля під ногами Генрі майже така ж тверда й холодна, як гранітний поріг.

Він падає на коліна біля Бобра. Сльози водночас лякають його і вселяють якесь благоговіння, тому що Бобер не просто ронить скупі чоловічі сльози, як герой фільму, котрому це дозволено, коли помирає його собака або дівчина; тут цілий Ніагарський водоспад. Під носом у нього висять дві прозорі блискучі нитки. Такого в кіно не побачиш.

— Фу, — кривиться Піт.