Розділ «Частина 2 Сірі чоловічки»

«Якби ти міг повернутись у вигляді фізичної істоти, ти й далі був би сірим чоловічком?» — поцікавився Джонсі. Навряд чи. Можливо, рожевим, але не сірим.

Він не знав, чи спробує Сірий знову зробити з ним фокус пана Месмера[130], але вирішив не ризикувати. Розвернувся й підійшов до вікна, спіткнувшись об одну коробку і переступивши через інші. Господи, як же стегно болить! Божевілля — відчувати такий біль, коли ти ув’язнений усередині власного мозку (котрий, як запевнив Генрі, не має нервових закінчень, принаймні в сірій речовині), але біль відчувався. Він читав, що люди інколи відчувають страшні болі та свербіння в ампутованих кінцівках; можливо, з ним була така сама історія.

За вікном знову з’явився старий похмурий краєвид: заросла бур’яном двоколійна під’їзна дорога, яка йшла вздовж складу братів Трекерів у 1978 році. Над нею — біле, затягнуте хмарами небо; мабуть, коли його вікно дивилося в минуле, час завмирав десь на середині дня. Єдине, що було доброго в цьому краєвиді, — це те, що, поки Джонсі роздивлявся його, він перебував якнайдалі від Сірого.

Він вважав, що міг би змінити картинку за вікном, якби захотів, міг би глянути й побачити те, що Сірий зараз бачив очима Ґері Джонса. Однак він не відчував гарячого бажання це робити. Дивитися не було на що, крім снігової бурі, і відчувати не було чого, крім люті Сірого.

«Думай про щось інше», — звелів він собі.

«Про що?»

«Не знаю… Про будь-що. Наприклад…»

На столі задзвонив телефон. Дивина, як у «Алісі в Країні Див», бо до цього в кабінеті не було жодного телефону, як не було і столу, на якому він міг би стояти. Розкидані на підлозі старі використані презервативи зникли. Підлога залишалася брудною, але зник пил. У його голові, либонь, сидів прибиральник-чепурун, який вирішив, що коли вже Джонсі світить затриматися тут на якийсь час, то у приміщенні потрібно навести хоча б якийсь лад. Ця ідея йому здалася жахливою, її наслідки пригнічували.

На столі знову завищав телефон. Джонсі взяв слухавку.

— Алло?

Від голосу Бобра по спині у нього пробігли мурашки. Телефонний дзвінок від мерця. Зовсім як у фільмах, які він любить. Точніше, любив.

— У нього голова відірвалася, Джонсі. Вона валялась у канаві, а очі заліплені брудом.

Почулося клацання, і зробилося зовсім тихо. Джонсі повісив слухавку і повернувся до вікна. Під’їзна дорога зникла. Деррі зник. Він дивився на «Діру в стіні» під чистим блідим ранковим небом. Дах не зелений, а чорний — такий вигляд «Діра» мала до 1982 року, коли вони, четверо міцних старшокласників (утім, Генрі ніколи не скидався на «міцного»), допомогли батькові Бобра покласти зелену дранку, яка до останнього часу захищала мисливський будиночок.

Тільки Джонсі не потрібні були подібні орієнтири, щоб зрозуміти, який зараз час. Знав це він так само добре, як те, що зеленої дранки більше немає, як немає і самої «Діри в стіні». Генрі спалив будинок дощенту. За мить відчиняться двері і вибіжить Бобер. Зараз 1978 рік, коли все це почалось, і за мить вибіжить Бобер у трусах-боксерах і шкірянці з численними блискавками, кінці помаранчевих хусток майорять на вітрі. У 1978-му вони були молоді… і вони змінилися. День інший, і лайно не те саме. Того дня вони усвідомили, як сильно змінилися.

Джонсі як зачарований дивився у вікно.

Двері відчинились.

Вибіг чотирнадцятирічний Бобер Кларендон.

Розділ 15

Генрі й Овен

Генрі спостерігав, як у сяйві ліхтарів, пригнувши голову, крізь сніг і сильний вітер до нього бреде Андергілл. Генрі вже відкрив був рота, щоб йому щось сказати, але, перш ніж він устиг це зробити, його охопило, майже розплющило відчуття присутності Джонсі. А потім прийшов спогад, який повністю затулив і Андергілла, і його яскраво освітлений засніжений світ. Раптом він опинився в 1978 році, і не в жовтні, а в листопаді, всюди була кров, кров на очереті, у зеленій болотній воді — уламки скла, а потім — удар дверима, які з грюкотом зачинились.