Розділ «Частина 2 Сірі чоловічки»

Бродскі зробив крок убік, потім повернувся. Овен дивився на загорожу, в якій раніше тримали коней, а тепер людей. Більшість затриманих були в сараї, але два десятки в загорожі, всі, крім однієї людини, скупчились у юрбу, ніби шукаючи розради один в одного. Єдиним, хто стояв віддалік, був довготелесий худий чоловік у великих окулярах, які надавали йому схожості з совою. Бродскі перевів погляд з приреченої сови на Андергілла.

— Ви ж не збираєтесь через це відправити мене до психушки? Або до психіатра?

Вони, зрозуміло, не здогадувалися, що худий хлопець у старомодних рогових окулярах якраз і був психіатром.

— Зрозуміло, н… — почав Овен, але не встиг він закінчити, як у «Віннебаґо» Курца гримнув постріл і хтось закричав.

— Босе? — прошепотів Бродскі. Крізь шум моторів Овен його не почув, але прочитав по губах це слово і наступні: — Що за бля…

- Іди собі, Чувак, — сказав Овен. — Тебе це не стосується.

Бродскі подивився на нього, облизнув губи під маскою. Овен, намагаючись справляти враження впевненого у своїх діях, у-мене-все-під-контролем командира, кивнув йому. Можливо, це спрацювало, бо Бродскі кивнув у відповідь і пішов далі.

У «Віннебаґо» з написаною від руки табличкою на дверях «Місце, де приймаються рішення» тривали крики. Щойно Овен рушив у тому ж напрямку, тип в окулярах, який стояв за колючим дротом на самоті, гукнув йому:

— Гей! Гей, ви! Зачекайте хвилинку, мені треба поговорити з вами!

«Хто б сумнівався, — подумав Андергілл, не сповільнюючи кроку. — Хто б сумнівався, що тобі потрібно поговорити зі мною і розповісти всю тисячу причин, чому тебе потрібно відпустити цієї ж хвилини».

— Овергілл? Ні, Андергілл. Так вас звуть, правильно? Так, точно. Я повинен поговорити з вами, це важливо для нас обох.

Овен зупинився, незважаючи на крики у «Віннебаґо», які вже починали змінюватися жалісними схлипами. Недобре, але принаймні, схоже, там нікого не вбили. Він уважніше придивився до цього в окулярах. Худий, як рейка, і тремтить, хоч і вдягнений у довгу куртку.

— Це важливо для Рити, — надривався худий чоловік, перекрикуючи двигуни, які наче змагалися, хто зареве голосніше. — І для Катріни.

Імена цей пришелепкуватий вимовив так, немов витягав їх, як важезні камені, з глибокої криниці, але Овен, для якого імена дружини й доньки прозвучали як грім серед ясного неба, цього не помітив. Бажання підійти до незнайомця і запитати, звідки він їх знає, було сильним, але зараз він абсолютно не мав часу… спізнювався на зустріч. І якщо поки ще нікого не вбили, це не означало, що ніхто не буде вбитий найближчим часом.

Овен кинув останній погляд на людину за колючим дротом, запам’ятовуючи її обличчя, і поспішив до «Віннебаґо» з табличкою на дверях.

Перлмуттер читав «Серце пітьми», бачив «Апокаліпсис сьогодні», і не раз у нього виникала думка, що прізвище Курц якось уже занадто підходить для його боса. Він навіть був готовий посперечатися на сто доларів (а це велика сума для такої артистичної натури, як у нього), що це не справжнє ім’я, що боса насправді звати, скажімо, Артур Голсеппл, або Деґвуд Елґарт, або, може, Педді Мелоуні. Але Курц? Навряд чи. Напевне, це ім’я взяте для більшої поважності і така ж бутафорія, як оброблений перламутром пістолет сорок п’ятого калібру Джорджа Паттона. Люди Курца, серед котрих деякі перебували під його керівництвом іще з «Бурі в пустелі» (Арчі Перлмуттеру до таких було далеко), вважали його — і Перлмуттер був із ними згоден — божевільним сучим сином… божевільним, як Паттон… іншими словами, таким собі безумним лисом, ненормальним, але хитрим. Цілком імовірно, що він, коли голився вранці, дивився на себе в дзеркало і тренувався вимовляти правильним шепотом Марлона Брандо: «Жах, жах».

Тому Перлі відчував занепокоєння — але воно було звичним, — коли ввів третього помічника кухаря Мелроуза до натопленого командного трейлера. Курц мав абсолютно буденний вигляд, сидів у плетеному кріслі-гойдалці в частині, яка була тут за вітальню. Він зняв комбінезон, який тепер висів на дверях, через які зайшли Перлмуттер і Мелроуз, і зустрів їх у теплих кальсонах. На спинці крісла висів пістолет у кобурі. Не сорок п’ятий калібр із інкрустованою ручкою, а дев’ятиміліметровий автоматичний пістолет.

Усе електронне обладнання було ввімкнене й діловито бурмотіло. Факс на столі гудів, безперервно викидаючи все нові сторінки, кожні кільканадцять секунд «iMac» життєрадісним механічним голосом повідомляв: «У вас новий лист!» Три рації, всі на невеликій гучності, тріщали й перескакували з однієї частоти на іншу. На панелі зі штучної сосни позаду письмового столу висіли дві фотографії. Як і табличка на дверях, ці фотографії подорожували з Курцом усюди. На лівій, підписаній «Інвестиції», був зображений янгольського вигляду хлопчик у формі бойскаута, права рука піднята, три пальці витягнуті в скаутському привітанні. Праве фото, підписане «Дивіденди», — це аерофотознімок Берліна навесні 1945 року. Дві-три будівлі ще стоять, але переважно в кадрі руїни та купи битої цегли.

Курц махнув рукою на стіл.

— Не звертайте уваги, хлопці, це просто шум. Фредді Джонсон має розбиратися з цим, але я послав його до їдальні перекусити. Порадив не поспішати, з’їсти всі чотири страви, від супу до горіхів, від poisson[114] до морозива, тому що ситуація… ситуація тут, хлопці, майже… СТАБІЛІЗУВАЛАСЬ! — Він вишкірився безжальною посмішкою Франкліна Делано Рузвельта і став погойдуватись у кріслі. На ремені, наче маятник, моталася кобура з пістолетом.