Розділ «Частина 2 Сірі чоловічки»

«Ти знаєш».

— Може, й знаю, — сказав Піт. — Може, просто не хочу показувати тобі дорогу.

«Чому?»

— Тому що я сумніваюся, що ти задумав щось корисне для всіх нас, гондоне ти штопаний, — відповів Піт, і Джонсі відчув незрозумілу гордість.

Джонсі побачив, що поріст в очниці Піта сіпнувся. Піт зойкнув і схопився за обличчя. На мить — коротку, але досить довгу, щоб перейнятися відчуттями, — Джонсі уявив, як золотаво-червонуваті щупальця пробираються від порожньої очниці до мозку Піта і розходяться в різні боки, як розчепірені пальці, щоб стиснути сіру губку.

«Піте, скажи йому! — заволав Джонсі. — Господи Боже, відповідай йому!»

Байрус знову завмер. Пітова рука безсило впала, обличчя на ділянках, іще не вкритих червонуватою рослинністю, тепер було мертвотно блідим.

— Де ти, Джонсі? Там є місце ще для одного?

Відповідь була короткою: звичайно, немає. Джонсі не розумів, що з ним сталось, але знав: урятувати себе, останню зернину своєї свідомості, він зможе, тільки якщо буде залишатися там, де перебуває. Варто хоча б прочинити двері, і його не стане.

Піт кивнув.

— Не подумав про це, — сказав він і звернувся до іншого: — Не роби більше мені боляче, добре, приятелю?

Сірий сидів, дивлячись на Піта очима Джонсі й нічого не обіцяючи.

Піт зітхнув, потім підняв обгорілу ліву руку і витяг один палець. Заплющивши очі, став водити пальцем уперед-назад, уперед-назад. І тут Джонсі зрозумів усе. Як звали ту дівку? Рінкенгауер, здається? Так. Імені він пригадати не міг, але таке немилозвучне прізвище, як Рінкенгауер, забути неможливо. Вона теж ходила до школи Мері М. Сноу, тобто до академії йолопів, хоча на той час Даддітс перейшов до училища. А Піт? Піт завжди мав здатність запам’ятовувати найнесподіваніші дрібниці, але після того, як Даддітс…

Джонсі, який сидів, скоцюрбившись, у своїй маленькій брудній камері на одного і дивився у вікно на вкрадений у нього світ, пригадав слова… тільки то були зовсім не слова, то були відкриті склади, химерно красиві своїм звучанням:

«И аиш іію, Іте? Ти бачиш лінію, Піте?»

Піт, із обличчям, на якому з’явився вираз смутного подиву, відповів «так», він бачив її, і став робити цей рух пальцем, наче показуючи рух маятника, той самий, який робив зараз.

Палець завмер, кінчик його ледь помітно тремтів, як чарівна паличка лозоходця на краю підземного джерела води. Потім Піт указав на гребінь трохи правіше від нинішнього напрямку руху снігохода.

— Там, — сказав він і опустив руку. — Північ там. Тримай курс на он ту невелику скелю. З сосною посередині. Бачиш?

«Так, я бачу її». Сірий повернувся вперед і знову завів снігохід. Джонсі мимохідь подумав, на скільки ще вистачить бензину в баку.

— Можу я тепер зійти?