Розділ «Частина 2 Сірі чоловічки»

Арчі Перлмуттеру, відмінникові середньої школи (мав честь виголошувати прощальну промову на випускному, тема: «Переваги та обов’язки демократії»), колишньому скауту-орлу[111], ревному пресвітеріанцеві й випускникові Вест-Пойнту, сільська крамничка Ґосселіна перестала здаватися реальною. Зараз, коли на освітлення цього закладу витрачалося стільки енергії, що вистачило б на ціле невелике місто, він здавався декорацією для фільму. Причому не абиякого, а грандіозного шоу в дусі Джеймса Кемерона, де тільки на харчування знімальної групи витрачається стільки, що за ці гроші можна було б годувати все населення Гаїті протягом двох років. Навіть снігопад, який невблаганно посилювався, майже не приглушав сяйво ліхтарів і не розвіював ілюзію того, що все навколо — від пари бляшаних димарів, що кособоко стирчали з даху, до єдиної іржавої бензоколонки — не більш ніж бутафорське облаштування знімального майданчика.

«Це буде перша сцена, — думав Перлі, енергійно крокуючи з планшеткою під пахвою (Арчі Перлмуттер завжди вважав себе людиною артистичною… причому з комерційною жилкою). — Перший кадр: відлюдна сільська крамничка, навколо дров’яної грубки сидять літні люди — не навколо маленької грубки в кабінеті Ґосселіна, а навколо великої в самому магазині, — за вікном валить сніг. Розмова точиться навколо вогнів у небі… зниклих мисливців… зустрічі з сірими чоловічками в лісі. Власник крамниці — назвімо його старий Россітер — сміється з них. «Ото цирк на дроті! Та що ви верзете?» — каже він, і в ту саму мить усю крамницю заливає сліпуче сяйво (як у «Близьких контактах третього ступеня»), потім прямо перед нею приземляється НЛО. З нього вивалюються кровожерні прибульці і шмаляють на всі боки з бластерів! Як «День незалежності», тільки фішка в тому, що дія відбувається в лісі!»

За ним насилу встигав Мелроуз, третій помічник кухаря (чи не єдине офіційне звання, яке відкрито використовується в цій невеликій авантюрі). На ногах у нього не туфлі й не черевики, а кросівки — Перлмуттер витяг його зі «Спаґо», як тут називають кухонний намет, — тому він раз у раз послизався. Усюди навколо них ходили чоловіки, рідше жінки, — здебільшого по двоє. Багато розмовляли через петличні мікрофони або рації. Відчуття кіношності подій посилювали трейлери, вантажівки з причепами, гелікоптери, що стояли неподалік (погіршення погоди змусило їх повернутись), і безперервний гул моторів та генераторів.

— Навіщо він хоче мене бачити? — вкотре запитав Мелроуз, задихаючись від хвилювання. Вони якраз проходили повз загорожу і вигул біля корівника Ґосселіна. Старий похилений паркан (востаннє справжній кінь стояв у загорожі або пасся на вигулі років десять тому, не менше) був зміцнений звичайним колючим дротом і дротом під напругою, не смертельною, але достатньою, щоб звалити з ніг будь-кого, хто надумає до нього торкнутися. Крім того, напруга могла бути в будь-яку хвилину збільшена до смертельної, якщо місцеві стануть надто неспокійними. Через дріт їх проводжали очима людей двадцять-тридцять, серед них і сам старий Ґосселін (у кіноверсії Джеймса Кемерона старого Ґосселіна гратиме якійсь ветеран із мужнім обличчям, типу Брюса Дерна[112]). Раніше люди за дротом кричали б їм, погрожували і чогось гнівно вимагали, але після того, що в них на очах сталося з тим банкіром із Массачусетсу, небораки швидко здулися. Коли перед тобою комусь розхерачать голову, це значно знижує твій запал. Та ще респіратори на обличчях військових. Це позбавляло останніх поривів.

— Босе? — майже скавчання перетворилося на справжнє скавчання. Вигляд американських громадян за колючим дротом, судячи з усього, посилив занепокоєння Мелроуза. — Босе, ну дайте відповідь, навіщо я знадобився великому чоловікові? Великий чоловік узагалі не повинен знати про існування третього помічника кухаря.

— Не знаю, — відповів Перлі й не покривив душею.

Попереду, біля початку так званої «вертушкової алеї», стояв Овен Андергілл і поряд з ним якийсь хлопець із автопарку. Щоб перекричати гудіння гелікоптерів, хлопець із автопарку мусив мало не кричати у вухо Андергілла. Напевне, подумав Перлмуттер, гелікоптери скоро заглушать. У таку паскудну погоду ніхто не літатиме, хоча цю нетипову для сезону ранню снігову бурю Курц звав Божим даром. Коли він казав такі речі, неможливо було збагнути, серйозно це чи жартома. Він завжди говорив ніби серйозно… а потім, бувало, заходився реготом. Реготом, від якого Арчі Перлмуттеру ставало моторошно. У кіно Курца гратиме Джеймс Вудс. Або, наприклад, Крістофер Вокен. Ні той, ні другий, щоправда, не схожі на Курца зовні, але хіба Джордж К. Скотт схожий на Паттона[113]? Питання закрите.

Перлмуттер різко повернув до Андергілла. Мелроуз спробував не відстати і з прокльонами гепнувся на дупу. Перлмуттер плеснув Андергілла по плечу, і, коли той повернувся, йому залишалося тільки сподіватись, що респіратор хоча б частково приховає здивування, яке намалювалось у нього на обличчі. Овен Андергілл наче на десять років постаршав від тієї хвилини, коли вийшов із жовтого автобуса школи Міллінокета.

Подавшись уперед, Перлі закричав, перекрикуючи вітер:

— Курц у п’ятнадцятій! Не забудьте!

Андергілл нетерпляче махнув рукою — «не забуду!» — і знову повернувся до хлопця з автопарку. Нарешті Перлмуттер його впізнав, це Бродскі. Хлопці називали його Чувак.

Командний пост Курца, величезний «Віннебаґо» (на знімальному майданчику це був би будиночок зірки екрану або самого Джиммі Кемерона), стояв прямо попереду. Перлі прискорив крок, рішуче рухаючись назустріч снігу, який бив в обличчя. Мелроуз, обтрушуючи сніг із комбінезона, подався за ним.

— Ну правда, шефе, — благав він, — може, хоч здогадуєтесь?

— Ні, — відрізав Перлмуттер. Він уявлення не мав, навіщо Курцові знадобився третій помічник кухаря, коли вся операція йшла як слід. Але думав, що вони обидва розуміють: нічого доброго чекати не випадає.

Овен повернув до себе голову Еміля Бродскі, підніс свою опуклу маску до його вуха і сказав:

— Розкажи ще раз. Не все, а ту частину, де тобі мозок трахнули.

Бродскі не сперечався, але секунд десять збирався на думці. Овен терпляче чекав. У нього попереду були нарада з Курцом, наступні звіти команди, стоси паперової роботи й один Бог знає які ще неприємні завдання, але він відчував, що це важливо.

А ось розповідати Курцові чи ні — то ще треба буде подивитися.

Нарешті Бродскі повернув голову Овена, підніс свою опуклу маску до його вуха і заговорив. Цього разу розповідь була більш докладною, але загалом повторювала вже сказане. Він ішов через поле біля крамниці, розмовляючи одночасно з Кембрі і з заправною колоною, коли раптом відчув, ніби в нього викрали розум. Він опинився в незрозумілому старому сараї з кимось, кого не міг бачити. Ця людина хотіла завести снігохід, але не могла. Чувак їй знадобився для того, щоб сказати, що не так.

— Я сказав йому відкрити капот! — прокричав у вухо Овена Бродскі. — Він відкрив. І потім я наче почав дивитися його очима… але думав своїм мозком, розумієте?