Розділ «Частина 2 Сірі чоловічки»

«Авжеж, — сказав Сірий. — Це те, що у вас називають сигнальним вогнем. Один з останніх. Можливо, таки останній».

Джонсі нічого не сказав, просто дивився у вікно своєї камери-одиночки, що мала вигляд кабінету. Він відчував на талії руки Піта, який тримався за нього інстинктивно — так побитий боксер чіпляється за суперника, щоб не впасти на ринг. Голова, що лежала в нього на спині, була важкою як камінь. Піт перетворився на живильне середовище для байрусу, і байрусові він припав до смаку — навкруги холодно, а Піт теплий. Судячи з усього, Піт для чогось був потрібний Сірому. Навіщо? Джонсі не знав, що й думати.

Сигнальний вогонь іще приблизно півмилі вів їх дорогою, потім звернув у ліс. Він протиснувся між двох великих сосен, зупинився і, обертаючись над снігом, став чекати на них. Джонсі почув, як Сірий звелів Пітові триматися якомога міцніше.

«Арктик кет» підстрибував і з риканням в’їжджав на невеликий схил, лижі заривались у сніг і розкидали його врізнобіч. У гущавині лісу снігу було менше, де-не-де не було взагалі, і на цих ділянках лижі снігохода сердито гриміли по мерзлій кам’янистій землі, посипаній опалою глицею. Тепер вони прямували на північ.

За десять хвилин вони різко підстрибнули на гранітному виступі, і Піт, скрикнувши, впав зі снігохода. Сірий загальмував. Сигнальний вогонь теж зупинився, обертаючись над снігом. Джонсі здалося, що він трохи потьмянів.

— Уставай, — сказав Сірий. Він сидів, повернувшись, на снігоході й дивився на Піта.

— Не можу, — слабко відповів Піт. — Зі мною все скінчено, хлопче, я…

І тут Піт знову завив і заметався по землі, смикаючи ногами. Руки, одна обгоріла, друга покалічена, безладно сіпалися.

«Припини! — закричав Джонсі. — Ти вбиваєш його!»

Сірий не звернув на його крик уваги і залишився сидіти в тій самій позі, упівоберта спостерігаючи за Пітом із холодним, мертвотним терпінням, поки байрус стискався і вростав у Пітову плоть. Нарешті Джонсі відчув, як Сірий дав Піту спокій. Піт насилу звівся на ноги. На щоці в нього з’явився новий поріз, і в ньому вже кишів байрус. В отупілих від болю очах стояли сльози. Він сів на снігохід, і його руки знову лягли на талію Джонсі.

«Тримайся за мою куртку, — шепнув Джонсі й, коли Сірий повернувся обличчям вперед і запустив «Арктик кет», відчув, як Піт узявся за куртку. — Не скакати, не грати, правильно?»

«Не грати», — погодився Піт, але слабко.

Цього разу Сірий не звернув уваги. Сигнальний вогонь, що був уже не таким яскравим, але продовжував швидко обертатися, полетів далі на північ… або, в усякому разі, в напрямку, який Джонсі вважав північчю. Поки снігохід виляв між деревами, густими кущами і валунами, Джонсі майже перестав орієнтуватись у просторі. За спиною в них заклацали часті постріли, ніби хтось там вирішив повправлятись у стрільбі.

Приблизно через годину Джонсі нарешті зрозумів, навіщо Сірому Піт. Сталося це, коли сигнальний вогонь, який до того часу вже перетворився на бліду тінь самого себе, нарешті згас. Зник він із м’яким звуком, ніби хтось хлопнув паперовий пакет. Якісь дрібні клаптики впали на землю.

Вони перебували на порослому деревами гребені, посеред бозна-чого. Перед ними тяглася засніжена лісиста рівнина, на дальшому кінці якої видніли старі пагорби, що руйнувалися від часу, і непрохідні зарості чагарників, ніде жодного вогника. І на довершення всього йшло до вечора.

«Бісова халепа, ти нас у неї втягнув», — подумав Джонсі, але не відчув у Сірому ні стурбованості, ні непевності. Сірий заглушив снігохід і тепер просто сидів на ньому.

«Північ», — виголосив Сірий. Але звертаючись не до Джонсі.

Відповів Піт, уголос, але втомлено, розтягуючи слова:

— Звідки мені знати? Господи, я навіть не бачу, де сідає сонце. У мене одне око накрилося.

Сірий повернув голову Джонсі, і Джонсі побачив, що в Піта немає лівого ока. Високо піднята повіка надавала йому здивованого й безглуздого вигляду. У порожній очниці вже виріс невеликий кущ байрусу. Найдовші паростки звисали на вкриту щетиною щоку. Інші вплітались у рідке волосся яскравими золотаво-червоними нитками.