Розділ «Частина 1 Рак»

— Джонсі? Ти там, друже?

Далі тиша. Може, стрічка звалилася з цвяха, на якому висіла?

Під ним теж тиша. Та й не може такого бути, щоб Маккарті висрав в унітаз якесь чудовисько! Щоб він породив — ох! — звіра в унітазі! Це схоже на якусь пародію на фільм жахів у передачі «Суботнього вечора в прямому ефірі». І якщо навіть це сталося, звір в унітазі вже, напевне, потонув або пішов глибше. У пам’яті раптом виник рядок із одного вірша, який вони читали Даддітсу по черзі, і добре, що їх було четверо, бо, якщо Даддітсу щось подобалося, він від цього не втомлювався. «Тай аок!» — бувало, кричав Даддітс, підбігаючи до одного з них із високо піднятою над головою книжкою, так само як ніс додому валізку для сніданків у перший день знайомства. «Тай аок! Тай аок!» — що в його випадку означало: «Читай “Ставок”! Читай “Ставок”!» Це був «Ставок Макелліґота» доктора Сьюза, вірш, який починався рядками, що легко запам’ятовуються:

Фермер сказав, сміючись, мені так:

— Друже, я бачу, ти справжній дивак!

Всяк знає, що марною буде робота -

Рибалити на ставку Макелліґота!

І все ж риба там водилася, принаймні в уяві хлопчика. Багато риби. Великої риби.

Утім, під кришкою унітаза було тихо, ні сплесків, ні ударів. Причому вже досить давно. А якщо швидко зазирнути всередину? Трохи відкрити кришку й одразу ж її закрити, якщо раптом…

Але останніми словами Джонсі були: «Сиди міцно, приятелю!» І, мабуть, його краще послухатися.

«Джонсі вже, напевне, за милю звідси, — припустив огидний внутрішній голосок. — І прискорюється».

— Ні, він не тікав, — уголос мовив Бобер. — Джонсі не такий.

Він злегка підвівся над закритою кришкою, чекаючи стрибка тварюки, але нічого не сталося. Можливо, воно вже ярдів за шістдесят[58] звідси, плаває серед екскрементів у стічному баку. Джонсі говорив, що воно занадто велике, щоб піти вниз, але, оскільки ніхто з них його не бачив, сказати точно було неможливо. Та в будь-якому разі мосьє Бобер Кларендон сидітиме тут скільки треба. Бо пообіцяв. Бо час завжди тягнеться дуже повільно, коли хвилюєшся або коли тобі страшно. І ще — бо він довіряв Джонсі. Джонсі й Генрі ніколи не кривдили його і не сміялися з нього, з нього і з Піта. І ніхто з них ніколи не ображав Даддітса і тим більше не сміявся з нього.

Бобер усміхнувся. Даддітс із його валізкою Скубі-Ду. Даддітс лежить на животі та обдуває кульбабки. Даддітс пустує надворі, щасливий, як пташка на дереві. Люди, які називають таких дітей особливими, навіть не знають, наскільки праві. Так, він був особливим, він для них був подарунком від цього поганого світу, якому зазвичай на тебе класти. Даддітс був їхнім особистим, особливим подарунком, і вони любили його.

Вони сидять у сонячному закутку кухні — хмари розійшлися, як за помахом чарівної палички, — п’ють чай із льодом і спостерігають за Даддітсом, який випиває свій «Зарекс» (жахливого вигляду помаранчеву рідину) трьома величезними гучними ковтками, після чого біжить надвір гратися.

Найбільше говорить Генрі, він розповідає місіс Кейвелл, що великі хлопці «просто штовхали його». Що вони трохи розійшлись і порвали йому футболку, це налякало Даддітса, і він розплакався. Що Річі Ґренадо з дружками зняли з нього штани, не згадується, як не згадується і про той обід, яким вони хотіли нагодувати Даддітса, а коли місіс Кейвелл питає, чи знають вони цих великих хлопців, Генрі, трохи повагавшись, відповідає, що ні, нікого з них на ім’я він не знає, це були просто якісь старшокласники. Вона дивиться на Бобра, Джонсі й Піта, всі хитають головами. Можливо, вони чинять неправильно — адже це може зашкодити Даддітсу в майбутньому, — але вони не можуть настільки відступити від правил, за якими живуть. Бобер уже не розуміє, як вони взагалі наважилися втрутитись. Пізніше інші скажуть те саме. Вони дивуються власній сміливості, і ще їх вражає, що вони сидять тут і п’ють чай, а не заліковують рани в довбаній лікарні.

Місіс Кейвелл хвилину сумно дивиться на них, і Бобер розуміє, що їй відомо багато з того, чого вони недоговорюють, може, досить для того, щоб цієї ночі вона не спала. Але ось на її обличчі з’являється усмішка. Вона всміхається, дивлячись на Бобра, і від цього в нього по всьому тілу бігають мурашки.

— Це ж треба, скільки блискавок у тебе на куртці, — каже вона.

Бобер усміхається.

— Так, мем. Це моя куртка Фонзі. Спочатку вона належала братові. Ці хлопці сміються з неї, але вона мені все одно подобається.