Розділ «Частина 1 Рак»

Джонсі й не думав сміятися, хоча Маккарті анітрохи не нагадував йому Даддітса. У нього перед очима досі стояло, як Маккарті валиться у ванну, як шапка злітає з його голови, як колишуться жирові відклади на грудях («Цицьки від легкого життя», — називав їх Генрі завжди, коли помічав під футболкою в чоловіка). І як потім його зад повертається до світла, яскравого флуоресцентного світла, яке не зберігає таємниць і вибовкує все своїм монотонним дзижчанням. Ідеальна біла чоловіча дупа, безволоса, що тільки-но почала обвисати і робитися в’ялою, тисячі таких він бачив у різних роздягальнях, де перевдягався й мився під душем, у нього самого така починала формуватись (або, точніше, раніше починала формуватись, до того як його збила машина, змінивши форму його задньої частини, ймовірно, назавжди); тільки він ніколи не бачив того, на що тепер перетворилася дупа Маккарті. Неначе хтось усередині вистрілив із рушниці або пустив сигнальну ракету, щоб… що?

В унітазі знову щось хлюпнуло. Кришка підскочила. Це була відповідь, не гірша за інші. Щоб вибратися, звичайно ж.

Щоб вибратися.

— Сядь зверху, — сказав Джонсі Бобру.

— Що?

— Сядь на кришку! — мало не закричав Джонсі, і цього разу Бобер зі здивованим виглядом квапливо опустився на закриту кришку. У холодному викривальному флуоресцентному світлі ламп шкіра Бобра виглядала білою, як крейда, і на ній чітко вимальовувалася кожна цятка, кожна волосинка чорної щетини. Губи здавалися фіолетовими. Над його головою висіла стара табличка «Ламарове місце для роздумів». У широко розплющених блакитних очах Бобра застиг жах.

— Я сиджу, Джонсі… Бачиш?

— Так. Вибач, Бобре. Просто посидь поки тут, гаразд? Що б у нього не було всередині, тепер воно в пастці. Йому тепер нікуди подітися, тільки в стічний бак. Я повернусь…

— Ти куди? Я не хочу, щоб ти залишав мене тут самого сидіти на очку біля мерця. Якщо ми обидва втечемо…

— Ми не тікаємо, — твердо вимовив Джонсі. — Це наше місце, і ми нікуди не тікаємо. — Що звучало, звісно, шляхетно, але насправді він просто боявся, що ота штука, яка сиділа зараз в унітазі, могла бігати швидше за них. Або повзати. У голові з неймовірною швидкістю промайнули сцени з сотні фільмів жахів: «Паразит», «Чужий», «Вони прийшли зсередини». Карла відмовлялася ходити з ним на такі фільми і гнала його вниз дивитися телевізор у кабінеті, коли він приносив їх додому на відеокасетах. Але один із цих фільмів — що-небудь із побаченого в ньому — тепер міг урятувати їхні життя. Джонсі подивився на червонувату плісняву, що пробивалася з кривавих відбитків Маккарті. Коротше кажучи, врятувати від тієї штуки в унітазі. Але пліснява… Хто міг таке передбачити?

Тварюка в унітазі знову стрибнула, глухо стукнувшись об внутрішній бік кришки, але Бобер без зусиль зміг утримати кришку на місці. Це добре. Може, те, що всередині, потоне там, хоча Джонсі на це особливо не сподівався — адже воно жило всередині Маккарті, чи не так? Воно досить тривалий час мешкало всередині містера Ось-Стою-Під-Дверима-І-Стукаю. Можливо, всі чотири дні, поки він блукав лісом. Схоже, воно уповільнило зростання його бороди і спричинило випадання зубів. Воно ж змусило Маккарті випускати гази так, що це не могло лишитися непоміченим навіть у найввічливішому і найтолерантнішому товаристві, — якщо вже зовсім відверто, то пуки більше були схожі на атаку отруйним газом, — але сама істота, судячи з усього, чудово почувалася… жила… росла…

Джонсі виразно уявив собі білих хробаків, що кишать і виповзають зі шматка сирого м’яса.

До горла з утробним чвяком підступив клубок.

— Джонсі? — Бобер почав уставати. Він здавався украй стривоженим.

— Бобре, сядь!

Бобер сів, і вчасно. Тварюка в унітазі підстрибнула, вдарила в кришку з коротким глухим звуком. Ось. Стою під дверима і стукаю .

— Пам’ятаєш, як у тому фільмі «Смертельна зброя» партнер Мела Ґібсона боявся встати з унітаза? — запитав Бобер. Він посміхнувся, але голос його звучав сухо, а в очах стояв страх. — У нас таке саме, еге ж?

— Ні, — заперечив Джонсі, — тому що в нас нічого не вибухне. До того ж я не Мел Ґібсон, а ти занадто білий, щоб бути Денні Ґловером. Слухай, Бобре, я зараз піду в сарай…

— Гей, ні! Не кидай мене тут самого.

— Заткнись і слухай. Там є ізоляційна стрічка, так?