Розділ «Частина 1 Рак»

Генрі дивиться навколо себе, ніби хоче сказати: «Хто-небудь, поясніть їй».

— Він нам сподобався , мем.

Джонсі киває.

— Мені подобається, як він носить свою валізку для сніданків над головою…

— Так, охрініти можна, — каже Піт. Генрі хвицяє його по нозі під столом. Піт прокручує в голові те, що тільки-но сказав, — це видно з його обличчя, — і починає пекти раків.

Однак місіс Кейвелл, схоже, нічого не помічає, вона дивиться на Генрі.

— Він повинен виходити за чверть до восьмої, — каже вона.

— Ми в цей час завжди десь тут поряд буваємо, — відповідає Генрі. — Так, хлопці?

І хоча сьома сорок п’ять — для них трохи зарано, вони всі кивають і з готовністю підтверджують його слова.

- І ви будете це робити? — знову питає вона, і цього разу Бобер легко розуміє її тон: це той… як його… скепсисизм? Скептитизм? Коротше, вона повірити не може.

— Авжеж, — каже. — Хіба що ви думаєте, що Даддітс не захоче… ну, знаєте…

— Не захоче з нами справи мати, — закінчує за нього Джонсі.

— Ти це серйозно? — вигукує вона. Бобер думає, що вона звертається до самої себе, намагається переконати себе, що ці хлопці дійсно сидять на її кухні, що все це дійсно відбувається. — Ходити до школи з великими хлопцями? Та він вирішить, що до раю потрапив.

— Гаразд, — каже Генрі. — Ми зайдемо за чверть до восьмої і проведемо його до школи. А потім і додому приведемо.

— У нього уроки закінчуються о…

— Та ми знаємо, о котрій у йолопів в академії уроки закінчуються, — життєрадісно говорить Бобер і, ще навіть не побачивши приголомшених облич інших, розуміє, що сказав щось набагато гірше, ніж «охрініти». Він затуляє рота, лиш величезні очі над руками блимають. Джонсі буцає його в гомілку з такою силою, що Бобер трохи не перевертається разом зі стільцем, на якому сидить.

— Не звертайте на нього уваги, мем, — говорить Генрі. Він тараторить, що трапляється з ним лише в тих випадках, коли йому буває соромно. — Він просто…

— Нічого, — спокійно вимовляє вона. — Я знаю, як люди називають цю школу. Ми з Алфі іноді самі так говоримо. — Неймовірно, але ця тема, схоже, абсолютно її не цікавить. — Чому? — знову питає вона.

І хоч дивиться вона на Генрі, відповідає Бобер, незважаючи на свої щоки, які палахкотять вогнем:

— Тому що він класний.