Розділ «Частина 1 Рак»

Решта згідливо кивають.

Наступні років п’ять вони водитимуть Даддітса з дому до школи і зі школи додому, крім тих днів, коли він хворітиме або коли вони буватимуть у «Дірі в стіні»; наприкінці цього періоду Даддітс уже ходитиме не до школи Мері М. Сноу, також відомої як академія йолопів, а до професійно-технічного училища Деррі, де він навчатиметься пекти печиво («ети еиво» мовою Даддітса), міняти акумулятор у машині, відраховувати решту й зав’язувати собі краватку (вузол у нього завжди виходитиме ідеальний, хоч іноді й бовтатиметься десь посередині сорочки). До того часу випадок із Джозі Рінкенгауер уже станеться й лишиться в минулому, маленьке дев’ятиденне диво, забуте всіма, крім батьків Джозі, які про це ніколи не забудуть. За проведені разом роки Даддітс витягнеться, стане найвищим із них і перетвориться на довготелесого незграбного підлітка з химерно красивим дитячим обличчям. До того часу вони навчать його грати в парчисі та спрощений варіант «Монополії»; до того часу вони вже винайдуть гру Даддітса і будуть грати в неї постійно, іноді регочучи так, що Алфі Кейвелл (вищий за дружину, теж із чимось пташиним у зовнішності) виходитиме на майданчик сходів, які ведуть до кімнати для ігор, і кричатиме їм униз: «Що там діється?» або «З чого можна так сміятись?», — і вони будуть намагатися йому пояснити, що Даддітс устромив кілочок на п’ятнадцятий пункт замість другого або що Даддітс відправив Піта назад на п’ятнадцять пунктів, але Алфі їх не розумітиме; він стоятиме нагорі з газетою в руці та здивованою усмішкою на обличчі, аж поки нарешті вимовить своє коронне: «Прикрутіть звук, хлопчики», після чого зачинить двері, даючи їм можливість займатися своїми справами; і з усіх справ гра Даддітса буде найкращим заняттям, повний ульот, як буде висловлюватися Піт. Іноді Бобер реготатиме так, аж думатиме, що по-справжньому лусне від сміху, а Даддітс весь цей час просто сидітиме на килимі біля великої паркманнівської дошки для крибеджу, склавши ноги, і всміхатиметься, як Будда. Кайф! Але все це попереду, а поки тільки ця кухня, сонечко, що несподівано проглянуло, і Даддітс у дворі штовхає гойдалки. Даддітс, який зробив їм таке добро, ввійшовши в їхнє життя. Даддітс, який — вони це знають із першої хвилини — не такий, як усі.

— Не знаю, як вони могли так учинити, — раптом каже Піт. — Він так плакав. Не розумію, як можна було його ображати.

Роберта Кейвелл сумно дивиться на нього.

— Доросліші хлопці чують цей плач інакше, — говорить вона. — Сподіваюсь, ви ніколи цього не зрозумієте.

— Джонсі! — щосили крикнув Бобер. — Гей, Джонсі!

Цього разу відповідь почулася, слабка, але така, що її ні з чим не переплутаєш. Сарай, у якому зберігався снігохід, нагадував скоріше завалене різним мотлохом горище, хоч і був розташований на землі. Серед іншого там був старовинний клаксон із грушею, у 20-30-ті роки рознощики вішали такі клаксони на кермо велосипедів. І ось Бобер почув його. «Уга! Ха-уга!» Почувши такий звук, Даддітс точно живіт би надірвав від сміху — старий Даддс був у захваті від гучних, соковитих звуків.

Синя душова завіса зашаруділа, і в Бобра все захололо всередині, він мало не зірвався з місця. На мить йому здалося, що це ожив Маккарті, але потім він зрозумів, що сам зачепив завісу ліктем — тут така тіснота! — і заспокоївся. Унизу було тихо, та штука, що б це не було, або померла, або кудись поділася. Так, це точно.

Ну… майже точно.

Бобер завів руку за спину, помацав ручку для спуску води, потім опустив руку. «Сиди міцно», — сказав Джонсі, і Бобер буде сидіти, але, курва, чому Джонсі не повертається? Якщо він не може знайти стрічку, просто повернувся б без неї. Минуло вже хвилин десять, певно, не менше. Але Боброві ці десять хвилин, чи скільки їх там було, здалися, блядь, годиною. Він же стирчить на очку біля мерця у ванні, який має такий вигляд, ніби йому дупу підірвали динамітом, — оце так посрав!

— Хоча б посигналив клаксоном ще раз, — пробурмотів Бобер. — Посигналь цією бісовою штукою, дай знати, що ти ще там.

Але Джонсі не посигналив.

Ізоляцію Джонсі так і не знайшов.

Він дивився скрізь, але вона немов крізь землю провалилася. Він точно знав, що рулон має бути тут, проте його не було ані на жодному з цвяхів, ані на заваленому інструментами робочому столі. Його не виявилося за банками з фарбою і на гачку під респіраторами, що бовталися на жовтих гумках. Він зазирнув під стіл, перевірив ящики, складені біля дальшої стіни, потім відчинив відділення під пасажирським місцем снігохода. Там лежали запасна фара, все ще в коробці, і півпачки старих «Лакі-страйк», але тільки не клята стрічка. Він відчував, як минають хвилини. Одного разу він ясно почув, як його кличе Бобер, але повертатися без стрічки не хотілося, тому він посигналив у старий клаксон, який підібрав з підлоги, стиснув потріскану гумову грушу, видавши звук «уга-уга». Такий, напевне, сподобався б Даддітсу.

Що довше він шукав стрічку і не знаходив, то важливішим здавалося її знайти. Був там клубок мотузки, але як, чорт забирай, прив’язувати кришку до унітаза мотузкою ? На кухні в одній із шухляд лежав рулон скотчу, але тварюка в унітазі билася досить сильно, як велика рибина, і скотч міг просто не витримати її напору.

Джонсі зупинився біля снігохода, гарячково роззираючись, учепившись собі у волосся (рукавичок він не вдягнув, і за час, проведений у сараї, його пальці встигли заклякнути) і видихаючи великі клуби білої пари.

— Та де ж ти, бля? — вигукнув він і гримнув кулаками по столу. Від удару завалився стос коробочок із цвяшками та гвинтиками, відкривши погляду ізоляційну стрічку, великий товстий рулон. Джонсі ковзав поглядом по цих коробочках, мабуть, десяток разів.

Він схопив рулон, засунув його в кишеню куртки — принаймні, він не забув її вдягти, хоч і не застебнув — і розвернувся до виходу. І цієї секунди закричав Бобер. Заклики його сюди практично не долітали, але ці крики було чути прекрасно. Це були гучні, надривні крики, повні болю.

Джонсі кинувся до дверей.

Мати Бобра завжди казала, що зубочистки вб’ють його, але нічого подібного вона не могла уявити і в нічному жахітті.