Розділ «Частина 1 Рак»

— «Щасливі дні», — киває вона. — Нам вони теж подобаються. Даддітс обожнює їх. Вам варто якось увечері зайти до нас і подивитися телевізор разом з нами. З ним.

Погляд її сповнюється туги, ніби вона знає, що цього ніколи не станеться.

— Так, можна й зайти, — говорить Бобер.

— Було б чудово! — погоджується Піт.

Якийсь час вони сидять мовчки, просто спостерігаючи, як він грається надворі. Там є гойдалка з двома сидіннями. Даддітс пробігає за нею, штовхає порожні сидіння, щоб ті гойдалися самі по собі, зупиняється, складає на грудях руки, піднімає обличчя — циферблат без стрілок до неба — і сміється.

— Схоже, з ним усе гаразд, — каже Джонсі й допиває чай. — Напевне, вже забув усе, що з ним сталося.

Місіс Кейвелл почала була вставати, але знову сіла і подивилася на нього з подивом.

— О, зовсім ні, — сказала вона. — Він пам’ятає. Можливо, не так, як ви чи я, але пам’ятає. Напевне, сьогодні йому будуть кошмари снитися. Коли ми — я і його батько — заходимо до нього, він не може пояснити, що з ним. Це найгірше: він не може розповісти, що бачить або що, як йому здається, відчуває. Йому не вистачає слів.

Вона зітхає.

— А ось ті хлопці, напевне, його не забули. Якщо вони на нього чекають? Якщо вони чекають на вас ?

— Ми про себе подбаємо, — говорить Джонсі. Голос його звучить доволі впевнено, але в очах занепокоєння.

— Можливо. А Даддітс? Я можу проводжати його до школи. Раніше я водила його до школи, тепер, мабуть, доведеться знову водити, принаймні якийсь час, але він так любить ходити додому сам!

— Так він почувається дорослим, — вставляє Піт.

Вона трохи нахиляється над столом і торкається руки Піта, від чого той спалахує.

— Авжеж, так він почувається дорослим.

— А давайте ми будемо його проводжати, — пропонує Генрі. — Ми всі ходимо до середньої школи, і нам буде неважко заходити сюди з Канзас-стрит.

Роберта Кейвелл не відповідає, маленька жінка-горобчик у квітчастій сукні просто сидить і уважно дивиться на Генрі, як людина, котра чекає закінчення анекдоту.

— Ви не проти, місіс Кейвелл? — питає Бобер. — Нам це неважко. Чи, може, ви не хочете, щоб ми цим займалися?

З обличчям місіс Кейвелл відбувається щось дивне: м’язи під шкірою сіпаються, одне око майже блимає, потім друге око все ж таки блимати починає. Вона дістає з кишені носовичок і сякається. Бобер думає: «Вона стримується, щоб не зареготати з нас». Коли дорогою додому, вже попрощавшись із Джонсі та Пітом, він розповість про свої підозри Генрі, той подивиться на нього, як на божевільного. «Вона стримувалася, щоб не заплакати, — скаже Генрі… і потім додасть майже ніжно: — бовдуре!»

— Ви будете це робити? — питає вона і, коли Генрі за всіх киває, трохи змінює запитання: — Чому ви будете це робити?