Розділ «Частина 1 Рак»

У дверях Джонсі зупинився й озирнувся.

- І, Бобре…

Бобер запитально підвів брови.

— Сиди міцно, приятелю.

Бобер захіхікав, за ним і Джонсі. Вони подивились один на одного, Джонсі в отворі дверей, Бобер на закритому унітазі, пирхаючи й давлячись сміхом. Потім Джонсі поспішив через велику кімнату (хіхікаючи — «сиди міцно», що більше він про це думав, то смішніше йому ставало) до кухонних дверей. Його кидало то в жар, то в холод, панічний страх змінювався нападами веселощів. Сиди міцно. Триндець і святі банани!

Бобер чув, як Джонсі посміювався в кімнаті, як він сміявся, виходячи у двері. Незважаючи ні на що, Бобер був радий чути цей звук. У Джонсі видався важкий рік. Коли тебе збиває машина… Спочатку вони думали, що бідний старий Джонсі не видряпається, і це було жахливо, адже йому ще не було й сорока. Поганим був рік для Піта, який забагато пив. Поганим рік був для Генрі, який останнім часом якось дивно занурювався у себе, це Боброві було незрозумілим і не подобалось… А тепер, мабуть, можна сказати, що поганим цей рік був і для Бобра Кларендона. Звичайно ж, це всього лиш один день із трьохсот шістдесяти п’яти, але все-таки ти не щодня прокидаєшся вранці з думкою про те, що опівдні в тебе у ванні лежатиме голий труп, а ти будеш сидіти на закритому унітазі, втримуючи всередині те, чого навіть не бачив…

— Ні, — наказав самому собі Бобер, — ти не станеш туди заглядати, зрозумів? Просто не станеш.

Та й не доведеться. Джонсі повернеться з ізоляцією за кілька хвилин. Питання в тому, куди йому хотілося піти, поки Джонсі не повернувся. Куди б він міг піти, щоб на душі стало спокійно й добре?

До Даддітса, ось куди. Думки про Даддітса його завжди заспокоювали. І про Роберту теж. Безперечно.

Бобер усміхнувся, згадав маленьку жінку в жовтій сукні, яка стояла біля під’їзду свого будинку на Мейпл-лейн того дня. Посмішка стала ширшою, коли він згадав, як вона їх помітила. Вона покликала, назвавши його на ім’я. Вона покликала його.

— Даддітсе! — кричить вона, маленький сивуватий горобчик у сукенці в квіточку, і кидається по тротуару до них.

Даддітс із задоволеним виглядом іде зі своїми новими друзями, розмовляючи зі швидкістю шість невиразних слів на хвилину. У його лівій руці валізка для сніданків зі Скубі-Ду, а правою він тримається за руку Джонсі, життєрадісно розгойдуючи її вперед-назад. Його мова складається практично лише з голосних, але найбільше Бобра вражає те, що він розуміє майже кожне слово.

Ледве помітивши сивувату пташку, Даддітс відпускає руку й кидається до неї, вони біжать одне до одного, і ця сцена нагадує Бобру мюзикл про сім’ю співаків на прізвище чи то фон Кріппи, чи то фон Краппи[56], щось таке.

— Аммо! Аммо! — надриваючись, кричить Даддітс: «Мамо! Мамо!»

— Де ти був? Де ти був, нестерпний хлопчиську, бешкетнику Даддітсе?

Вони сходяться, і Даддітс виявляється настільки більшим за неї — та ще й вищим дюйми на два-три, — що Бобер здригається, очікуючи, що жінка-пташка зараз буде розчавлена, як той койот у мультиках. Але замість цього вона підхоплює Даддітса і кружляє навколо себе. Його ноги в кросівках летять у повітрі, рот розтягується до вух із виразом абсолютного щастя й захвату.

— Я вже збиралася йти дзвонити в поліцію, ах ти гуляко, ах ти старий негіднику…

Вона бачить Бобра та його друзів і ставить сина на землю. Усмішка полегшення зникає, вона серйознішає і йде до них прямо по накресленій сітці для класиків — хоч як це сумно, думає Бобер, навіть у цю нехитру гру Даддітс ніколи не зможе пограти. Сльози на її щоках блищать у сяйві сонця, що нарешті проглянуло з неба.

— Отакої! — шепоче Піт. — Зараз ми отримаємо.

— Спокійно! — тихо й швидко промовляє Генрі. — Нехай спершу погаласує, а потім я їй усе поясню.