Розділ «Частина 1 Рак»

— Мати моя рідна, ну й сморід! — вигукнув Бобер. Він прикрив тильним боком долоні рот і ніс, тому його слова прозвучали приглушено. — Але якщо він пердить, то живий. Так, Джонсі? Він же ще…

— Помовч, — сказав Джонсі. Власний спокій його вразив. — Просто помовч, добре?

І Бобер замовк.

Джонсі просунувся ще далі. Тепер йому було видно все: крапочку крові на правій брові Маккарті, червоний поріст у нього на щоці, кров на блакитній пластиковій завісі, жартівливу табличку «Ламарове місце для роздумів», яка висіла відтоді, як тут був біотуалет, а щоб прийняти душ, потрібно було спочатку накачати в нього воду. Він побачив драглистий проблиск між повік Маккарті і тріщинки в нього на губах, які в цьому світлі здавалися фіолетовими й запаленими. Він відчув нездоровий запах випущених газів і навіть майже побачив його: ось він піднімається вгору мерзенними темно-жовтими смугами, як гірчичний газ.

— Маккарті? Ріку? Ти мене чуєш?

Він поклацав пальцями перед самими прикритими очима. Нічого. Тоді Джонсі лизнув зовнішній бік зап’ястя й підніс руку спершу до ніздрів Маккарті, потім до губ. Нічого.

— Він помер, Бобре, — сказав він, задкуючи.

— Нічого подібного, — випалив Бобер. Голос його звучав уривчасто, з якоюсь абсолютно недоречною образою, ніби Маккарті порушив усі правила гостинності. — Він щойно лайно відклав, старий, я чув.

— Не думаю, що це було…

Бобер ступив повз нього, боляче притиснувши постраждале стегно Джонсі до раковини.

— Ну все, годі вже, приятелю! — крикнув Бобер, потім узявся за кругле, вкрите ластовинням, м’яке плече Маккарті й потрусив. — Уставай! Підйом…

Маккарті трохи нахилився в бік ванни, і на мить Джонсі здалося, що Бобер таки має рацію і ця людина жива й намагається підвестись. Але потім Маккарті впав з унітаза у ванну, потягши перед собою завісу прозорою синюватою хмарою. Помаранчева шапка звалилася з голови. Пролунав тріск кістки, коли череп ударився об порцеляну, а потім Джонсі та Бобер заволали і вчепилися один в одного. Крик жаху в маленькій, викладеній кахлями кімнаті пролунав оглушливо. Зад Маккарті був буквально вивернутий гігантським кривавим кратером посередині, схожим на місце якогось удару величезної сили. Лише мить рану було видно, потім Маккарті завалився у ванну долілиць, і завіса, що опустилася на місце, приховала його, але за цю мить Джонсі здалося, що діра була не менш ніж фут[55] у діаметрі. Чи це можливо? Фут? Ні, цього не може бути.

В унітазі щось знову хлюпнуло, причому з такою силою, що крапелька кривавої води полетіла на сидіння, теж блакитне. Бобер витяг шию, щоб зазирнути всередину, але Джонсі зачинив кришку і всівся на неї зверху, навіть не думаючи заглядати.

— Ні! — сказав він.

— Ні?

— Ні.

Бобер спробував був дістати зубочистку з передньої кишені комбінезона, вийняв десяток, не втримав і впустив на підлогу. Вони розсипалися по заляпаних кров’ю блакитних кахлях. Бобер подивився на них, потім звів погляд на Джонсі. У його очах стояли сльози.

— Як Даддітс, старий, — сказав він.

— Про що це ти?

— Не пам’ятаєш? Він теж був майже голим. Ті виродки стягли з нього футболку і штани, залишили його в самих трусах. Але ми врятували його. — Бобер гаряче закивав, наче Джонсі посміявся або хотів посміятися з його слів.