Розділ «Частина 1 Рак»

На небесно-блакитній кахляній підлозі темніли плями й маленькі калюжки крові, але ближче до унітаза і ванни вони зливалися в червону змію з червоними відростками. Крім того, кахлі були суцільно замазані слідами черевиків, яких ні Джонсі, ні Бобер не знімали. На блакитній вініловій душовій завісі виднілися розмазані відбитки чотирьох пальців, і Джонсі подумав: «Напевне, він схопився за завісу, щоб не впасти, коли повертався, збираючись сідати».

Так, але це не найстрашніше. Найстрашніше те, що Джонсі побачив уявним поглядом: Маккарті повзе по кахляній підлозі, одна рука заведена за спину, він затискає себе, намагається щось утримати всередині.

— Блядь! — знову вимовив Бобер, голос його тремтів. — Я не хочу на це дивитися, Джонсі… Старий, я не можу цього бачити.

— Треба йти. — Свій голос Джонсі почув неначе збоку. — Ми зможемо, Бобре. Якщо ми змогли того разу вистояти проти Річі Ґренадо з його друзяками, вистоїмо й зараз.

— Не знаю, старий, не знаю…

Джонсі теж не знав, але взяв Бобра за руку. Пальці Бобра в паніці стислися на його пальцях, і вони разом зробили крок уперед. Джонсі намагався не торкатися крові, але це було важко, тому що кров була тут усюди. І не тільки кров.

— Джонсі, — сухим голосом напівпошепки вимовив Бобер. — Бачиш оцю погань на завісі?

— Бачу.

На розмитих відбитках виднілися крихітні нарости, схожі на червонувату цвіль. Те саме було на підлозі, не всередині жирної кривавої змії, а у вузьких проміжках між кахлями.

— Що це?

— Не знаю, — сказав Джонсі. — Таке ж лайно, здається, було в нього на обличчі. Помовч хвилину. — І потім: — Містере Маккарті?… Ріку?

Маккарті, який сидів на унітазі, не відгукнувся. З якоїсь причини він знову вдягнув помаранчеву шапку, відворот якої стирчав під несподіваним косим кутом. А так він був абсолютно голим. Маккарті сидів, упершись підборіддям у груди, наче пародіюючи глибоку задуму (утім, може, це була й не пародія, хто знає?). Очі майже заплющені, руки виховано прикривають лобок. Кров стікала по стінці унітаза широкою густою смугою, але на самому Маккарті крові не було, принаймні Джонсі її не бачив.

Але він бачив дещо інше: шкіра на животі Маккарті висіла двома в’ялими мішками. Вигляд її викликав у Джонсі якісь невиразні спогади, і секунди за дві він згадав: такий вигляд мав живіт Карли після того, як вона випускала на світ кожного з їхніх чотирьох дітей. Над стегнами Маккарті, там, де нависали невеликі складки жиру, шкіра просто почервоніла, але весь живіт був поцяткований маленькими рубцями. Якщо Маккарті завагітнів, то, вочевидь, якимось паразитом: ціп’як, глисти або щось подібне. Тільки з його пролитої крові щось росло. І що він там сказав, коли лежав у ліжку Джонсі, загорнувшись у покривала? «Ось стою під дверима і стукаю…» Джонсі вже всією душею шкодував, що відгукнувся на цей стук. Він уже шкодував, що не застрелив його тоді в лісі. Так, тепер усе бачилося йому в набагато чіткішому світлі. До нього прийшла та чистота думки, яка іноді осяває жах, і в цьому стані він пошкодував, що не всадив кулю в Маккарті до того, як побачив помаранчеву шапку та сигнальний жилет. Це нікому б не зашкодило, але могло допомогти.

— Стою під дверима і стукаю по дупі, — пробурмотів Джонсі.

— Джонсі? Він ще живий?

— Не знаю.

Джонсі зробив іще крок уперед і відчув, як пальці Бобра зісковзнули з його кисті, схоже, ближче підійти до Маккарті Бобер уже не міг.

— Ріку? — приглушеним голосом промовив Джонсі. Голосом, яким говорять, коли намагаються не розбудити дитину. Голосом, на який переходять біля трупа. — Ріку, ти…

Під людиною, яка сиділа на унітазі, гримнуло потужне пердіння, і кімната моментально наповнилася їдким смородом екскрементів і полістирольного клею. Джонсі здивовано подумав, як це завіса на душі не розплавилася.

З унітаза долинув сплеск. Не звичайне «бовть», як коли лайно падає у воду, принаймні так здалося Джонсі. Це було більше схоже на те, як риба хлюпається в ставку.