Розділ «Частина друга. Випускний»

Двері розчахнулися. Кроки в коридорі.

Вона почула, як гіпсові картини («ХРИСТОС, НЕЗРИМИЙ ГІСТЬ»; «ЩО Б ЗРОБИВ ІСУС»; «ГОДИНА НАДХОДИТЬ: ЯКБИ СЬОГОДНІ НАСТАВ СУДНИЙ ДЕНЬ, ЧИ БУВ БИ ТИ ГОТОВИЙ?») одна за одною вибухають у вітальні, наче глиняні пташки, по яких стріляють у тирах.

(о я була там і бачила повій що танцюють на дерев’яних сценах)

Вона сіла на стільці рівненько, як дуже старанний учень, котрого викликали до директора, але її очі горіли неврівноважено.

Вікна вітальні вилетіли назовні.

Кухонні двері гупнули, і Керрі увійшла.

Її тіло ніби викривилося, зжухло, скрючилося. Випускна сукня висіла клаптями й уривками, а свиняча кров почала зсідатися й сохнути. Лоб замурзався, а обидва коліна були здерті й запалені.

— Мамо, — прошепотіла вона. Її очі блиснули надприродно яскраво, як у яструба, але губи тремтіли. Якби цю сцену хтось бачив, його би вразила їхня подібність.

Марґарет Вайт сиділа на кухонному стільці, сховавши м’ясний ніж у брижах сукні на колінах.

— Треба було мені вбити себе, коли він всунув його в мене, — ясно сказала вона. — Після першого разу, ще до весілля, він пообіцяв мені, що ніколи більше. Сказав, що ми просто… не втрималися. Я повірила йому. Я впала і втратила дитину, і такий був Божий присуд. Я відчула, що гріх спокутувано. Кров’ю. Але гріх нічим не вб’єш… Гріх… нічим… не вб’єш. — Її очі блищали.

— Мамо, я…

— Спершу все було добре. Ми жили безгрішно. Спали в одному ліжку, іноді животом до живота, і о, я відчувала присутність Змія, але ми. Ніколи. Не. Робили цього. Аж доти. — Вона почала посміхатись, і то була важка і страшна посмішка. — А того вечора я побачила, що він дивиться на мене Саме Так. Ми стали навколішки, щоб просити дати нам сили, а він… торкнувся мене. У тому місці. В жіночому місці. Я вислала його з дому. Його не було кілька годин, і я молилася за нього. Я бачила його у своїх думках, як він ходив опівнічними вулицями й боровся з Дияволом, мов Яків боровся з Ангелом Божим. І коли він повернувся, моє серце сповнилося подякою.

Вона замовкла, усміхаючись пересохлими губами до тіней, що рухалися кімнатою.

— Мамо, я не хочу цього слухати!

Тарілки почали вибухати в шафках, наче глиняні голуби.

— Уже коли він увійшов, я відчула в його диханні віскі. І він узяв мене. Узяв мене! Він ще смердів тим віскі з гидкої придорожні, і він узяв мене… і мені сподобалось! — Останні слова вона викрикнула в стелю. — Мені сподобалось, о, те брудне злягання, і його руки, якими він мене ВСЮ ОБМАЦАВ!

— МАМО!

(!! МАМО !!)

Вона замовкла, ніби отримала ляпаса, і блимнула на дочку.

— Я ледь не вбила себе, — продовжила вона нормальнішим тоном. — І Ральф ридав, і говорив про спокуту, а я ні, а тоді він помер, і я подумала, що Господь покарав мене й наслав рак, що Він перетворював мої жіночі частини на щось таке ж чорне й гниле, як моя грішна душа. Але то було б надто легко. Господні шляхи непізнавані, і дива Його незбагненні. Тепер я це бачу. Коли почало боліти, я пішла й узяла ніж… оцей ніж… — вона підняла його, — і стала чекати, поки ти з’явишся, щоб принести свою жертву. Але я була слабка й поступлива. Я знову взяла ніж у руки, коли тобі було три роки, і знову поступилася. Тож тепер прийшов Диявол.