Розділ «Частина друга. Випускний»

Вона вперше одягла сукню вранці 27 травня у своїй кімнаті. Купила до неї особливий бюстгальтер, який давав її грудям гідну підтримку (хоч вони її не дуже й потребували), але не закривав їхніх верхніх половинок. Одягнувши його, пережила чудне й неясне почуття, що було частково соромом, а частково — схвильованою зухвалістю.

Сама сукня майже сягала підлоги. Спідницю вона мала вільну, але приталену, а матерія була вишукана й незвична для шкіри, звиклої тільки до бавовни та вовни.

Загальне враження нібито було правильним — або принаймні мало стати таким із новими туфлями. Вона вступила в них, поправила виріз і пішла до вікна. Вона могла роздивитися тільки дратівливо неповну подобу свого вигляду, але все нібито було добре. Можливо, пізніше вона могла б… Двері позаду неї розкрилися, легесенько клацнувши ручкою, і Керрі розвернулася до матері.

Та була вдягнена на роботу — в білому светрі та з чорним блокнотом в одній руці. У другій вона тримала Біблію татка Ральфа.

Вони дивились одна на одну.

Керрі майже несвідомо випростала спину, доки не стала геть рівно посеред клаптика підлоги, освітленого весняним промінням, яке падало крізь вікно.

— Червона, — пробурмотіла мама. — Можна було здогадатися, що вона буде червона.

Керрі нічого не сказала.

— Мені видно твої грішніторби. Їх буде видно всім. Вони дивитимуться на твоє тіло. У Книзі сказано…

— Це мої груди, мамо. Вони є в усіх жінок.

— Скинь цю сукню, — сказала мама.

— Ні.

— Скинь її, Керрі. Ми підемо й спалимо її разом, а тоді молитимемось за прощення. Ми спокутуємо. — У її очах заблищала дивна, неприкаяна ревність, що находила на неї під час подій, які вона вважала випробуваннями своєї віри. — Я лишуся вдома, а ти не підеш до школи. Будемо молитися. Будемо просити подати нам Знак. Станемо на коліна й молитимемо про Благодатний Вогонь.

— Ні, мамо.

Мати піднесла руку й ущипнула себе за обличчя. На ньому лишився червоний слід. Вона почекала реакції Керрі, не дочекалася, скрутила з пальців правої долоні пазурі й рвонула ними свою щоку. На ній дрібно виступила кров. Мама заскиглила й похитнулася на п’ятах. Її очі екзальтовано засвітилися.

— Годі себе кривдити, мамо. Це мене теж не зупинить.

Мама закричала. Вона склала праву долоню в кулак і вдарила себе в зуби. Знову кров. Вона вмочила в неї пальці, замислено на неї подивилася та обмазала нею палітурку Біблії.

— Омита кров’ю Ягняти, — прошепотіла вона. — Багато разів. Багато разів ми з ним…

— Вийди, мамо.