Розділ «Частина друга. Випускний»

Вона високо тримала ніж, а її очі загіпнотизовано прикипіли до блискучого вигину леза.

Керрі повільно й важко ступила наперед.

— Я прийшла вбити тебе, мамо. А ти чекала тут, щоб убити мене. Я… це неправильно, мамо. Це не…

— Молімося, — тихо сказала мама. Її очі вперлися в Керрі, і в них з’явилося одержиме, жахливе співчуття. Заграва стала яскравішою, її вогники танцювали на стінах дервішами. — Помолимося востаннє.

— Ох, мамо, поможи мені! — вигукнула Керрі.

Вона впала на коліна, схилила голову й благально здійняла руки.

Мама нахилилася вперед. По блискучій дузі опустився ніж.

Керрі, мабуть, побачила це краєм ока й сіпнулася назад, тож замість того, щоб увійти їй у спину, ніж по колодку ввігнався в плече. Материні ноги зачепилися за ніжки стільця, і вона як сиділа, так і повалилася вперед.

Вони подивились одна на одну в німій сцені.

Кров почала точитися з-під ручки ножа й крапати на підлогу.

Тоді Керрі тихо мовила:

— Я тобі дещо подарую, мамо.

Марґарет спробувала підвестися, захиталась і знову впала на руки й коліна.

— Що ти робиш? — прохрипіла вона.

— Я уявляю твоє серце, мамо, — сказала Керрі. — Воно легше, коли добре щось уявити. Твоє серце — це великий червоний м’яз. Моє б’ється частіше, коли я використовую свою силу. Але твоє тепер сповільнюється. Потроху сповільнюється.

Марґарет знову спробувала встати, не змогла, а тоді виставила розчепірений знак від лихого ока до своєї дочки.

— Потроху сповільнюється, мамо. Знаєш, що це за подарунок, мамо? Це те, чого ти завжди хотіла. Темрява. І хай там який Бог у ній живе.

Марґарет Вайт зашепотіла:

— Отче наш, що єси на небеси…

— Повільніше, мамо. Повільніше.