Розділ «Частина перша. Кривава забава»

Вона підвела очі від книжок і злякано прищулилася, ніби очікувала удару. День був похмурий, а втоплені в стелю квадрати флуоресцентних ламп не мали жалю до її блідого обличчя. Але він уперше побачив (бо це був перший раз, коли він по-справжньому подивився на неї), що вона далеко не огидна. Обличчя вона мала скоріше кругле, ніж овальне, а очі такі темні, що ніби відкидали донизу тіні, схожі на синці. Волосся в неї було темно-біляве й жорсткувате, зібране назад у ґульку, яка їй не личила. Губи повні, майже пухкі, а зуби — природно білі. Більшість ліній її тіла не була чітко означена. Мішкуватий светр приховував груди, лишаючи тільки символічні виступи. Спідниця барвиста, але все одно жахлива: її поділ спадав до середини литки старомодною й незграбною формою дзвона родом десь із 1958 року. Самі литки — дужі, округлі (спроба приховати їх вовняними гольфами була химерною, але невдалою) і гарні.

Вона дивилася на нього з дрібкою страху і дрібкою чогось іншого. Він добре розумів, що воно за інше. Сью була права, а коли вона була права, то він мав часу тільки на секунду задуматися, чи вся ця ідея обернеться добром, а чи тільки нашкодить.

— Якщо в тебе ще нема пари на Бал, то підеш зі мною?

Тепер вона моргнула, і в ту мить трапилося дещо дивне. Час, за який це сталося, був не більш як прологом до секунди, але пізніше він легко пригадав це відчуття — як пригадують сон чи déjà vu. Він відчув таке запаморочення, ніби його мозок перестав керувати тілом, — то було жалюгідне відчуття безконтролю, що асоціювалося в нього з перепоєм і неминучою нудотою.

Тоді воно минуло.

— Що? Що?

Принаймні вона не розсердилася. Він очікував короткого лютого вибуху, а тоді стрімкої втечі. Але вона не сердилася; вона ніби взагалі не могла осягнути його слова. Вони залишилися самі в кімнаті, між відпливом попереднього класу і припливом наступного.

— Весняний бал, — сказав хлопець трохи знервовано. — Він уже наступної п’ятниці, і я знаю, що запрошую пізно, але…

— Мені не подобаються такі розіграші, — тихо сказала вона й опустила голову. Хвилинку повагалась, а тоді обійшла його. Затим зупинилася й розвернулася, і він раптом побачив у ній гідність таку природну, що засумнівався, чи помічає вона її сама. — Вам Усім здається, що ви можете насміхатися з мене вічно? Я знаю, з ким ти гуляєш.

— Я гуляю тільки з тим, з ким хочу, — терпляче сказав Томмі. — Я питаю тебе, бо хочу. — Глибоко всередині він знав, що це правда. Нехай Сью й виявляла так своє покаяння, вона робила це через посередника.

Учні почали заходити на шостий урок, і дехто з них зацікавлено зиркав у їхній бік. Дейл Ульман шепнув щось до хлопця, якого Томмі не знав, і вони обидва вишкірилися.

— Ходімо, — сказав Томмі. Вони вийшли до коридору.

Вони пройшли півдороги до Четвертого крила — його наступний урок був на іншому боці школи, — мабуть, ідучи разом, але здавалось, що просто випадково, коли вона сказала так тихенько, що ледве можна було почути:

— Я б дуже хотіла піти. Дуже.

Він був досить чутливим, щоб зрозуміти: це ще не згода, і його знов обсіли сумніви. Але це вже початок.

— То ходімо. Все буде добре. Для нас обох. Ми про це подбаємо.

— Ні, — сказала вона, і її раптову замисленість можна було випадково сприйняти за вроду. — Це буде жах.

— У мене ще нема квитків, — сказав він, ніби не почув. — Сьогодні останній день, коли їх продають.

— Гей, Томмі, ти йдеш не в той бік! — загорлав Брент Джилліан.

Вона спинилася.