Розділ «Частина перша. Кривава забава»

Раз-два.

Приголомшлива вага. Величезна. Незносна.

Ліжко затремтіло, а тоді один його край піднявся десь на три дюйми.

Воно гупнуло об підлогу. Керрі з легенькою грайливою усмішкою почекала, чи не погукає мама сердито нагору. Вона не погукала, тож дівчина підвелася. Пішла до ліжка й лягла на прохолодне простирадло. Голова боліла, і в ній паморочилося — як бувало після таких вправ завжди. Серце гупало люто і страшно.

Керрі простягла руку, вимкнула світло й знову лягла. Подушки не було. Мама не дозволяла їй подушок.

Вона думала про чортів, духів і відьом

(я відьма мамо дияволова хвойда)

які вешталися вночі, кислили молоко, перевертали маслоробки й паршили врожай, поки Вони купчились у своїх будинках, надряпавши на дверях шестикутники.

Вона заплющила очі, заснула і побачила велетенські живі камені, що мчать крізь нічне повітря, вишукуючи маму, вишукуючи Їх. Ті силкувалися втекти, хотіли десь притулитися. Але їм уже ані сховатися під каменем, ані прихиститися під усохлим деревом.

Із книги «Мене звуть Сьюзен Снелл» авторства Сьюзен Снелл (Нью-Йорк, Simon & Schuster, 1986), стор. 1—4:

Про те, що трапилося в Чемберлені на випускний, одного не зрозумів ніхто. Не зрозуміла преса, не зрозуміли науковці з Університету Дюка, не зрозумів Девід Конґресс (хоча «Вибух з тіні» — це, певно, єдина бодай наполовину пристойна книжка, написана на цю тему), і Комісія Вайт, для якої я стала зручним відбувайлом, теж цього не зрозуміла.

Ідеться про один фундаментальний факт: ми були дітьми.

Керрі було сімнадцять, Крісті Гарґенсен сімнадцять, мені сімнадцять, Томмі Россові — вісімнадцять, Біллі Ноланові (котрий залишався в дев’ятому класі на другий рік, імовірно, ще тоді не навчившись списувати на екзаменах) було дев’ятнадцять…

Старші діти реагують у значно соціально прийнятніші способи, але вони все одно схильні до неправильних рішень, надмірних реакцій, недооцінки.

У першому розділі, що йде за цим вступом, я мушу показати ці нахили на собі самій, наскільки зможу. Але те, про що я хочу розповісти, лежить в основі моєї участі в подіях випускного вечора, і коли вже я збираюсь очистити своє ім’я, то мушу почати з особливо болючих спогадів…

Я вже розповідала свою історію (найбільш гіркопам’ятний раз — перед Комісією Вайт, яка прийняла її з недовірою). З огляду на двісті смертей і знищення цілого містечка, легко забути той факт, що ми були дітьми. Були дітьми. Дітьми, що намагалися вчинити якнайкраще…

— Та ти здуріла.

Він блимнув на неї, не бажаючи вірити щойно почутому. Вони сиділи в нього вдома перед увімкненим, але забутим телевізором. Його мати пішла навідати сусідку, місіс Кляйн. Батько ладнав у підвальній майстерні шпаківню.

Сью виглядала ніяково, але рішуче.

— Я хочу цього, Томмі.