Розділ «Частина перша. Кривава забава»

— Так?

Керрі стрибнула головою вперед.

— Томмі Росс запросив мене на Весняний бал наступної п’ятниці…

Брошура була забута. Мама дивилася на Керрі великими очима, ніби не вірячи, що її вуха все правильно почули. Її ніздрі роздувалися, як у коня, котрий зачув сухе гриміння зміїного хвоста.

Керрі спробувала проковтнути кавалок у горлі, але змогла

(я не боюсь ого ще й як боюсь)

позбутися його лиш частково.

— …і він дуже пристойний хлопець. Він пообіцяв зайти до нас, і познайомитися з тобою, і…

— Ні.

— …привести мене назад до одинадцятої. Я вже…

— Ні, ні, ні!

— …погодилася. Мамо, будь ласка, допоможи мені… спробувати вписатись у світ. Я не така, як ти. Я дивна — тобто інші діти вважають мене дивною. А я не хочу такою бути. Я хочу стати повноцінною людиною, поки ще не пізно…

Місіс Вайт виплеснула свою чашку в обличчя Керрі.

Чай був ледве теплий, але він не зміг би урвати слова Керрі різкіше, навіть якби був шпарким варом. Вона скам’яніла на стільці, а бурштинова рідина стікала з її щік і підборіддя на білу блузку й розпливалася по ній плямами, що прилипали до тіла й пахли корицею.

Місіс Вайт сиділа й дрібно тремтіла, її обличчя заклякло — усе, крім ніздрів, які безперестанку роздималися. Тоді вона різко закинула голову й заверещала в стелю.

— Боже! Боже! Боже! — Її щелепа нещадно клацала за кожним словом.

Керрі не рухалася.

Місіс Вайт підвелася та обійшла стіл. Її пальці скрутилися в тремтячі пазурі. На обличчі застиг напівдикий вираз співчуття з домішкою ненависті.

— До комірки, — сказала вона. — До комірки й молитися.

— Ні, мамо.