Розділ «Лихий попутав»

Поникла весела голова моя, обняв душу сум, на серце, як кам’яна гора налягла. Якийсь несподіваний страх кожної хвилини висів над моєю головою і, як мара, як заводи пугачеві, вставав уночі й будив мене серед кріпкого сну… Я кидалась-жахалася… А йому все віру давала… Ні, не покине він мене: він так пригортає, божиться так, що тільки діжде осені – зараз і побереться зо мною.

Одного разу попрохав він у мене карбованця.

– Трапляється, – каже, – купити шовкову хустку на шию; грошей нема, а хазяїн не дає.

Взяла я у господині свого заробленого, дала йому. Через тиждень знову просить – взяла я і другого, дала… Так третього, четвертого, п’ятого.

Коли чую… Чи повірила б я, коли б другі те казали? Здається, як звірюка кинулася б на того, хто таке сказав, і видрала з лоба очі… А то ж самій почути?!

Була пора вже під осінь. Мені так нудно чогось, тяжко… Сонце якраз над головою стоїть, пече; дощу давно вже не було; курява усе місто криє, як хмара, не дає дихати вільно. Була неділя. Піду, думаю, хоч на вигін проходжуся та його, може, побачу, бо вже третій вечір, як не приходив.

Іду собі помалу… Он уже й вигін передо мною зеленіє, і млини стоять з поламаними крилами, сумують… он і майдан, де ми на вулицю збираємося. Минула я це все та йду до свого найлюбішого млина. Він аж на краї стоїть, на горі; за ним, як на долоні, місто все, а вперед, скільки оком скинеш – нив’я… там полові, там чорні, там зелені, аж голубі, там білі, як молоко. Любо так відтіля дивитися, я й пішла. Не доходячи ще, почула голос Василів. Мені так радісно стало; мала злякати його, а далі подумала: ні, краще підкрадуся, подивлюся, що він робить, з ким балакає.

Тихо підходжу під млин. Дивлюся – сидить він з якимсь парубком; перед ними пляшка горілки стоїть, пів-кавуна лежить і хліба шматок. Обидва п’яні-п’яні!..

– Так ти не знайдеш, кажеш, дівчини собі? – пита Василь того парубка.

– Не знайду ж, – одмовив той, зітхнувши.

– А в мене, брат, дівчина! як зоря та ясна! Хочеш, перепродаю тобі?

– Е-е.., їй-богу?

– Їй-богу! Що даси?

– Що хоч візьми, тільки попусти!

– А дівчина, брат, як писанка! Як пригорне, поцілує – забудеш, де й сидиш!

– Як же ти добрався до неї?

– Хе-хе… багато казати, а мало слухати… Цілу весну, як один час, проваландався я з нею. Ніч у ніч у неї, поки добився! І сяка, мов, і така – ні… нічого не бере. Поти не пообіцяв женитись – отоді взяло! – Та й зареготалися обоє, як два бики заревли на все поле.

– Так узяло, кажеш?

– Узяло, брат!.. Тепер от п’ятого карбованця дає; кажу їй: купити треба то те, то друге. Візьме у господині, дає… А мені що? дури дурку! гуляй собі!..

Загуло, зашуміло у моїх ухах… заходив ходором світ перед очима, серце мов хто у лещатах здавив… «Кого я любила, кого я кохала-пригортала?» – скрикнула і, як стріла з лука, як пуля з дула, пустилася бігти додому.