Розділ «Лихий попутав»

– Не знаю, – одказує господиня, – мабуть-таки, що ні, бо я стара вже, одвикла від дітей, а воно мале, кричатиме, голову клопотатиме; та й не до ладу мені її держати, коли б дівчина…

– Як вона, скажіть мені на милость господню, придбала його? – допитується дядина.

– От, як?!. Хіба мало у нас тих пройдисвітів, що їм не тільки збезчестити дівчину, а й душу християнську загубити не шкода!

– Боже, боже! Отаке тут у вас у місті заводиться! А й казала я їй: не йди та не ходи, – так не слухалася! Чужі, мов, рідніші, ніж свої. От воно й чужі! Он до чого своя воля доводить!

– Ще знаєте, – веде господиня, – коли б не дитина, то я б її й довіку держала… Що за чистуха та чепуруха, що за швидка-шпарка! Сказано – минуточки тобі не посидить, а діло у неї в руках так і горить… Та ба!

– Знаєте що? – каже дядина. – Як розщитаєте її, не райте їй нікуди найматися, хай вона додому йде. Таже ж жила у нас, і зросла, і виросла; малою-невеличкою дитиною її узяли, а бачте, яку викохали! Отже ще й не вдячна! Такий уже тепер світ настав… То скажіть же ви їй, моя матінко, хай вона додому йде, до дядька, до дядини вертається… Я б сказала, та вона щось непривітна до мене.

– Добре, сестрице, скажу.

– Прощайте ж.

– Ідіть здорові…

Пішли собі. А я сиджу та думаю: чого се так захотілося дядині, щоб у неї я була? Тоді без дитини – та сяка і така, а тепер і з дитиною – та хай іде. Дивно мені й чудно.

От і піст минає, Великдень незабаром… Ось і він прийшов і пройшов, та так сумно та невесело… Дивлюся у вікно: люди ходять, гуляють – одягнені-виряджені, раді, веселі; там дівчата, як квітки, квітуть, там парубки співають, там чоловіки з жінками у парі йдуть у гості до роду; пани їздять, хлопці бігають, крашанками качаються… Свято!.. Сонечко так ясно світить і гріє, травиця з землі так і лізе. Свято і весна!.. А ти сиди у душній хаті, слухай, як твоя недоля викрикує…

«Зв’язало ти мене… ох, зв’язало мою голову і руки, на вік зв’язало!» – подумаєш та й обіллєшся гарячими сльозами.

Подивишся на його… Мале – дурне: пхикає собі, оченятами блискучими поводить, устоньки випинає, рученята випручує, – звісно, мале. Подивишся на його та й усміхнешся… Яке мале, а й воно чує, що свято бог дав! – радіє, грається. Пригорнеш його до серця… «Лихо моє і щастя моє!» – промовиш та й знову заплачеш.

Якраз у провідну неділю мені рік минав. Прийшла вона, та провідна неділя.

– А що, Варко, – каже господиня, – бачу – тобі сьогодні рік?

– Рік, – одказую.

– То ти мені ще хоч з тиждень набудь, поки я собі другу вишукаю.

– Про мене, – кажу, – хоч і два; я думала, що у вас ще й на третій зостануся.

– Та й я б то, Варко, – одказує, – не від того, та що ж? У тебе мале, ти сама знаєш – вже ж і коло його треба…

– Та так, – кажу, – треба: вже ж не кинути його серед шляху. – І така мене досада за серце вхопила!..