Розділ «Лихий попутав»

– Та тут у кравця… Воно б, бач, і нічого, та він п’янствує, а господиня перепродує, та як немає нікого дома, то часом і без хліба цілий день робиш. Ми вже йому з хлопцями казали: «Дай нам по п’ять карбованців у місяць, ми на своїх харчах будемо», – не хоче ж. – «Ну хоч од пари плати», – і того не хоче… Покину. Стану у жида або до другого перейду.

– І багато вас у хазяїна?

– Троє нас робить.

– А діла багато?

– Та є. Його мають за першого кравця, то діла багато.

«Он воно як! – подумала я. – Скільки-то нашого брата тепер є! Один у шевця, другий у кравця, той у столяра, а той у другому місці… І всі служать».

– І хазяїн же робить? – питаю його;

– Нащо б він і держав нас, якби сам робив!

– Так він, значить, вашими руками жар загрібає?

– А ти думаєш!.. Вони всі такі!

Мені так його шкода стало… Отакий хороший, бравий – та й у наймах вік коротає!.. Щось своє, щось рідне почула я в йому; може, і в його, як у мене, ні роду, ні приплоду, та ніхто не пригорне, не привітає… Жалко його, стало.

Незабаром наша розмова перейшла у жарти… Він молодий, і я молода; згадаєш що сумне – зітхнеш та й знову до веселощів. Почали одно одному квітки пришивати. Я й незчулася, як уже біля його на лавці сиділа, як він мої персні поздіймав, собі на руки понадівав… Так мені хороше з ним сидіти, жартувати; любо так, як з братом рідним.

Довго я з ним просиділа. Уже й господиня прийшла, уже й ніч на землю налягла, почали світло світити, а я все сиджу, не примічаю того нічого, балакаю та жартую – так мені з ним весело-хороше. Та вже господиня покликала, розлучила нас, а то б, здається, й цілу ніч просиділа.

– Ну, прощай же, – каже, – Варко! Якщо завтра тобі вільно буде, то я й завтра прийду.

– Прощай, – кажу, – Василю (його Василем звали), – і жартую до його: – не вийду, – мовляю.

Пішов він шляхом, а я у хату. Уходжу, а господиня дивиться на мене та й каже:

– Еге, довго ж ти, дівко, з нашими парубками гуляєш! Уже б давно пора учиняти, а тебе все немає.

Докір той гірше ножа мені у серце вгородився…

Оже я стерпіла, змовчала; тільки думаю собі: «Усі ви однакові, бачу! Усім вам зависно, коли наймичка одну годину прогуляє… прокляті!.. прокляті!..» Сльози так і душать мене.

А господиня побачила, що я мовчу, не обзиваюся до неї, та знову мені: