Розділ «Лихий попутав»

– Чи все ж там такі дівчата?

– Які?

– Такі, як ти, хороші!

Мені від того так якось любо стало, що я, забувши свою недавню сором’язливість: «Чого ж ви сміятися прийшли?» – кажу йому – та взяла й насунула аж на самі очі його сиву шапку.

Він підсунув шапку, пригорнув мене, вже оддув був губи, щоб поцілувати, а я, випручивши руку, як дам йому по губах, аж відлясок пішов… Скрикнув він, пустив мене; я мерщій від його у хвіртку та як зарегочуся…

– Бач, яка ти сором’язлива? – промовив він. – Постій же!

– Я й так нікуди не тікаю, – кажу йому з-за хвіртки.

– Ну-ну, постій… я до тебе ще й завтра прийду.

– А я не вийду.

– А я викличу.

– Ні, не викличете.

– Ну, там як буде, а сьогодні – прощай.

Та й пішов. Дивлюся я йому услід… Пішов, похилився… Йде собі тихо, повагом; а я стою, обперлася об тин, проводжу його очима та думаю: за що, дурна, я його ударила? Може, він розсердився за се на мене! А певне розсердився, бо так швидко не пішов би… Дурна, дурна я! І що він зробив мені таке, що я його ударила? А сам же хороший, як картина, уродливий, як щастя!

Та й обняв мене смуток. Довго стояла я, видивляючись на опустілу улицю… де-не-де собака перебіжить, москаль перейде та жидівський гвалт відкілясь здалека доноситься… Захід зовсім поблід, пожовк; стало якось жовто-смутно; з другого боку чорні хмари встають, кидають чорну тінь на землю… Уже почалося де-де світло світитися. Місто все стихало, замирало… тільки чутніше стало, як вода ревла та шуміла на греблі… Озирнулась я назад – аж і в нашій хаті світиться, знялася й тихо побрела до неї.

– Де се ти була, Варко? – пита господиня.

– Там стояла, коло хвіртки, – кажу.

Повечеряли, спати полягали. Чую я – всі сплять, аж хропуть; а мене і сон не бере. Все він перед моїми очима: скривився, насупився… яким був у той час, коли я його ударила.

«Чи не дурна я, чи не скажена? – думаю. – Що він накоїв? Чи половини б мене не стало, якби поцілував?.. Адже ж самій було б любо… а я його ударила!» – Аж плач мене бере. Жду того ранку, як бога; як на те ще й ніч така довга, немов такої довгої ще ніколи зроду не було; у кожній, мов, годині цілих три ночі злито… «Хоч би півні скоріше кричали – устала б та хліб завдала», – думаю.

Насилу ранку діждала. А ще ж то й день! Після обід пішла походити на вигін. Стрівають дівчата.

– Чого се ти така стала? – аж скрикнули в один голос.