Розділ «Лихий попутав»

– Та не плач, дурна! От я тобі раджу йти у волость, пожалітися, то все тобі вернуть.

Послухалася я, одяглася у другу юпку – сусіда, спасибі, дала своєї, – завинула дитину й пішла.

Волость від нашого села верстов з п’ятнадцять буде… Пішла я, а осінь уже глибока стояла, вітер холодний віє, так наскрізь і пронизує, а я що там у тих двох юпчинах та чобітках на босу ногу; та ще хоч би здорова, а то тільки-тільки що вичуняла; холодно, іду – насилу ступаю… Та ще як на те забула й хліба узяти, пройшла верстов з десять – їсти, аж шкура болить! Дитина теж, видно, хоче, бо одно кричить і не втихає. Уже я його тулила-тулила до грудей – що ж ти там висмокчеш? – порожнісінько!.. Притулиться, чи смокне, чи ні, та й назад, знову у крик!.. Боже! що ж мені робити з тобою? Як тебе забавити, чим нагодувати?.. Од його крику вже й самій перехотілося їсти, а воно кричить, аж поле розлягається!

– Годинонько ж моя лихая! горенько тяжке! що ж мені у світоньку казати з тобою?

Так воно мені укричалося тоді, що я й досі чую той непевний крик його. Видно, вже не перед добром воно кричало, видно, чуло свою нещасну долю.

От уже швидко й до села, де була волость; уже з-за гори витикались церкви й біліли хатки по гірочках; от і річка блиснула, чорна, як хмара, сумна, як ніч, – звісно, як восени річки. Мені так щось відразу під серцем запекло, так запалало у йому та й розлилося по всьому тілу пекучим огнем… Чую – і очі горять, і лице палає, руки, ноги – все-все; у роті – хочу проковтнути – слини не достає, засохло; язик аж торохтить між зубами, й гірко мені, наче я полиню з’їла. Дитина, чую, аж із шкури вибивається, кричить… От-от уже доходжу до мосту, на греблю зійшла, тільки міст перейти, та й село… Упрошуся до кого у хату, випрошу шматок хліба, підкріплюся, тебе погодую… От уже й на міст зійшла…

Закрутилась, заходила кругом моя голова, захиталися ноги… чую – от-от упаду… Мерщій до перил притулилась, стою, відпочиваю… Ув очах плями миготять, широкі кружала ходять – то жовті, то сині, зелені, то вогненно-червоні… Ось наче що осіяло… І стала передо мною велика-велика хата, музика грає, люди то сюди, то туди швендяють: ті кричать, ті їдять, ті співають… Усюди столи, на столах напитків, наїдків… Що се? Де се я?.. Дурна, дурна! і не догадуюся – се ж моє весілля грають, се ж мене з ним парують. Ось і він коло мене сидить, рука хусткою перев’язана, і я коло його… Держу на руках свого Івася, своє любе-миле дитя…

– Дивись, – кажу йому, – яка дитиночка? Як квіточка! Як виросте, у школу оддам, грамоти навчу…

Подивився він на дитя…

– А ке лиш, я його подержу, – каже мені, протягаючи руки.

Я подала…

Закрутилося, заходило колесом все кругом мене… Непроглядна темнота очі криє… Чую – сунуться мої ноги, пливуть кудись, пливуть-пливуть… Я падаю…

Більше нічого не знаю, не пам’ятаю… Очунялась уже в тюрмі… за те, що буцім дитину у річку вкинула.

Довго мене держали там; цілий рік я казенний хліб їла, а потім ще у монастир завдали. Там я півроку поробила та й знову на волі.

Гуменя того монастиря, де я була, казала: «Зробила ти гріх тяжкий, як би рідного батька або матір на той світ звела. То тебе, – каже, – лихий попутав, то він на все зле й навів і буде тебе аж до сорока літ усе стерегти. Гляди!.. Молись, одмолюйся, од його тільки молитвою й одіб’єшся, а більше нічим… І дасть тобі господь добра усякого, доживеш ти вік у спокої».

Ось уже мені й за сорок минуло, а все служу, на людей роблю… А що заробила? Що на мені, те й за мною.

І молюся, та видно, моя молитва така або ж господь її не приймає…