Розділ «Лихий попутав»

Біжу, а передо мною він регоче, а за мною його голос: «Дури дурку!..» О, клятий, лютий! Ні гріха йому, ні сорому!.. І бог не покарає, люди не задушать!.. Якби воля та сила, угородилася б зубами у його горло; сміялася б, як божевільна, як він буде харчати; нассала б ротом крові й наплювала б нею у його очі!..

Не пам’ятаю гаразд, що тоді творилося зо мною. Щось лихе, хиже, нелюдське, а що – не знаю. Пам’ятаю тільки, що убігла у комору, упала на постіль та плачу-плачу… Галя з хати почула мій лемент і прибігла до мене.

– Чого ти, Варко, плачеш? Що тобі?

Як навіжена, перекинулася я на подушках… «І чого ще ся причепа біга за мною?» – подумала я. Певне, щось і сказала їй, а може, й крикнула, бо Галя від мене, мов од скаженої, побігла.

Через скільки часу приходе Харитина, що через два двори від нашого служила; ми з нею товаришували. Чую, хтось іде у комору, ступає по сходцях, а Галя кричить:

– Не ходи, Харитино! укусить! порве! Не ходи…

Харитина засміялася, одчиняє двері.

– А ну, – каже, – де та скажена?

Се на мене так. А я з злості так ослабувала, що лежу вже та насилу дишу. Ввійшла Харитина до мене.

– Що тобі, Варко?

А я й слова не промовлю. Дивлюся на неї крізь сльози і здається вона мені якоюсь плямою, а не людиною. Припала вона до мене.

– Що тобі? – питає. – Ти недужа? Чого се ти, від чого так сталося?

– О-ох!.. – зібравши сили, ледве вимовила я. – Я недужа… не чіпай мене… йди собі… я, може, засну… може, полегшає мені. – Та й очі закрила. Не знаю, коли й пішла та. Увечері приходить господиня:

– Що се, Варко, таке тобі? Чого се ти така стала?

– Так чогось, – кажу, – погано… сама не знаю, чого.

– Ти б може у хату перейшла?

– Ні, краще я тут буду. Мені й так жарко.

– Як знаєш. Тільки коли б тобі не гірше було.

– Уже, – кажу, – краще не буде, як і так є. Подивилася вона на мене, здвигнула плечима й пішла. Зосталася я сама. І що вже годі не витворювалось!.. Кругом мене темно – у могилі не буде темніше, – а перед очима все щось миготить, колесує, привиджується… Наче і сплю я, тільки все бачу. Ось здається мені… зійшла я на високу-високу скелю і стою з ним над самим краєм яру… Сонце з-за гори сходить, а там, унизу, дна не видно – якийсь туман, дим піднімається звідтіля… «А що, – кажу йому, – якби отуди скочить?» А він, мов, пхиць мене!.. Закрутилася, завертілася моя голова, увесь світ мороком заходив… Чую, що лечу… Як крикну! – та й кинулася. Страшно трушуся.

Цілу ту ніч отак перебула я. Уже перед світом на волосину зімкнула очі. Почали півні співати – розбудили. Устала я. Вийшла насеред двору… дунув свіжий вітрець на мою гарячу голову, мені мов легше стало; одні тільки кістки, мов поперебивані, болять – ні потягтися мені, ні позіхнути не можна.