Розділ «Лихий попутав»

Отак вичитує мені, а я плачу-плачу…

Хіба умру, то тоді той вечір забуду, а то до суду буду пам’ятати його.

Що ж робити? Видно пана по походу, а сокола по польоту. Видно було і мене всюди: того ні утаїш, ні заховаєш, всюди воно перед моїми й чужими очима… Хай судять люди, хай говорять! – що ж робити? У серце моє, у душу ніхто не влізе, не загляне, що там твориться, які прокльони зриваються з язика на свій дурний розум… Може, ніхто й не думав за мене так, як я сама за себе думала, – я гірше червивої собаки себе мала, гірше всякої погані! Ніхто, кажу, того не знав, і судив по ділам моїм… Що ж? Не закажеш людям говорити; хай говорять – я того заслужила.

Під такими важкими та гіркими думками жила я, поки не знайшла сина Івася. Чорняве, білолице, повновиде, з блискучими очима – невикапаний батько! – знайшлось воно у мене перед постом.

Як я не недугувала, як не боліла, але по болю почула, що з мене неначе гора спала… якось вільно дихаєш, вільно руками й ногами володієш. У послідні часи то сядеш, бувало, як копиця горохова серед поля. Устати чого треба – важко, робити – й казати нічого. Сидиш, вилупивши баньки, як дурна… у голові – туман, під серцем моє лихо ворушиться, озивається, аж кістки ниють, все тіло терпне. «Господи! – скрикнеш, – прийми мене до себе, ніж отак мучитись на світі!»

Як минулося, то де та й сила взялася, та скорість-поворотність. Одно тільки – у голову мов хто цвяшок закатав: болить моя головонька, од думок кругом ходором ходить… Дивишся на дитину, як воно оченятами поводить, рученятами силкує, і думаєш: янгол, янгол! безвинне, безгрішне; і думки у його немає, якого-то горя, яких сліз та лиха воно стоїть та ще й стоятиме? Добре, поки ще мале, поки сама годую, а далі? Де ті достатки? – служба, наймичкування? Хто тебе з дитиною прийме?.. Та хоч і прийме… то що дасть? Так, за хліб?.. І цілий вік-то так, без хати-оселі, без притулку-пристановища блукати від хати до хати, од хазяїна до хазяїна, всім годити, на всіх робити?.. І все одна, і все сама! Дивитись, як другі у парі своїх дітей годують, як їх кохають-доглядають, як ними любуються і свої, й чужі… а ти? Як та безпарна птиця, тинятимешся по світу, носитимешся з своєю дитиною, поки виносиш… І виросте воно, як те стебло край дороги, одно одним, не бачивши привіту людського, не знаючи, що то своє добре; приб’ється до якого шевця або кравця – вийде з його злодій, п’яниця, волоцюга всьогосвітній. Не знаючи свого добра, буде він чуже руйнувати, людям лихо робити, поки не піймається або в тюрму, або й далі… І понесе свою голову на чужу сторону, зложить свої кістки у чужу землю, проклинаючи ту дурну матір, що його на світ родила, та щастя-долі не наділила!

Отак як подумаєш, то такий смуток обійме, така журба наляже, що аж уголос скрикнеш: краще б ти не родилося або господь прийняв малим!

Як почули об сьому в селі, зараз в один базар дядько приходить. Стріває мене у дворі.

– Чи правда, що то люди кажуть?

– Нащо ж людям брехати, коли воно так і є!

Посидів дядько, подивився на мене, на дитину, почухав свою голову.

– Отак, – каже, – Варко. Якби дома була, то може б і замужем давно була, а то тепер і цяцькайся! – Та й пішов.

На другий день дядина прибігла. Тільки на поріг – зараз у сльози, у крик…

– Боже мій, боже! Що се ти наробила, чого наподіяла? А то все – своя воля та що людей чужих слухала… Якби слухала дядька та дядини, то все б гаразд було. Не жалкуй же тепер на нас!

Дивлюся я на неї та думаю: чого вона розпинається? Чи жалко-то їй так?.. Досада мене узяла.

– Годі, – кажу, – вам плакати: буцім воно й справді так шкода. Я не виню і не жалкую ні на кого – сама винувата; сама заробила, сама і зношу. Нема, – кажу, – нікому до того діла!

Притихла моя дядина, сидить на лавці, підперши голову рукою, та так жалібно дивиться.

Прийшла господиня. Я побігла, чвертку горілки принесла; випили вони удвох, пообідали… То дядина моя смутна та невесела була, а то вже хоч у боки та у скоки! Бігає по хаті, щебече, сміється. «Бач як, – думаю, – жалко їй мене!»

Як ішла додому, господиня м’який буханець дала на гостинець, аж за хвіртку виряджала. Мені не можна було – дитина розвередувалась… Я сіла його погодувати, а вони вийшли у сіни, і, чую, говорять:

– Ви її ще на рік до себе наймете? – питає дядина.