Розділ «Лихий попутав»

– Яка?

– Поблідла, пожовкла… очі згасли і немов курчат погубила!

– От, вигадуйте! – одмовляю їм та й повернула додому.

А на умі все одно: коли б побачити хоч здалека, хоч одним оком, хоч мелькома. Йду собі тихо, коли підходжу до двору – гульк! – аж і він виткнувся з краю улиці. йде, голову високо держе, жупан назад одкинув, і тільки шапка у його на голові маячить, як баня на церкві.

Я мерщій у двір, за хвіртку сховалася та й стою. А він здалека побачив.

– Та не ховайся, не ховайся! – кричить. – Од мого ока нігде не заховаєшся!

Прийшов, поздоровкався, сів на лавці, вийняв насіння, дав і мені. Я стою у дворі – лущу, а він на лавці сидить та собі дзьобає.

– Чого ти у дворі стоїш? Чому не сядеш рядом зо мною?

– Того, щоб не було по-вчорашньому, – кажу йому.

– Ні, сьогодні не буде так, – одказує і пильно дивиться на мене.

«Чого він дивиться так на мене, – думаю собі, – невже я йому до сподоби? А певне, що так, бо не прошибав би наскрізь очима, як він прошибає. Та який його погляд – і любий, і страшний: як стрінешся, так і затіпаєшся, як од чого недоброго, од чого злого… А все любий!»

– Ти давно тут служиш? – питає.

– Уже швидко рік буде.

– Як же я тебе нігде не бачив?

– Не знаю.

– А добре тут служити, не сварлива господиня?

– Ні. пошли, боже, и повік таку.

– Отже я думаю кидати свого хазяїна.

«Так і він служить! – трохи не скрикнула я. – Дивись – наче господарський син, а служить!» Дивно мені.

– Де ж ти у наймах? – питаю.