Розділ «Лихий попутав»

Увіходжу в хату; господиня зібралася на базар.

– А що, Варко, полегшало тобі?

– Та присохне, як на собаці! – кажу їй з жартом, а на очах уже сльози миготять.

Пішли знову дні за днями, як ті чумацькі воли, – тихо, помалу. Не несли вони у моє серце ніякої одради, нічого доброго, а обгортали душу тугою гіркою та пекучою… топтали мою єдину надію. Все ж я до того була дівка, як дівка, думала, не вік же дівувати. Прийде й до мене черга… А тепер? хто візьме мене? кому я і на що здалася? А вже недоладне коїлось зо мною. Спершу нудило мене, давило під серцем, усе б я, немов на похмілля, кисле їла. Потім і кисле спротивилось – крейди хочеться. Усі стіни пообдирала та пообгризала, і така вона мені добра,

І як медяник. Далі й другі ознаки люди запримітили: стала я блідніти.

«Ох, моя головонько бідна! – думаю. – Що ж се я сама собі натворила? От і дослужилася у людей, от і заробила добра на свою голову! Що ж тепер дядина скаже? Вона ж тепер насеред села вийде та стане гукати: отак наші заробляють! до такого дослужуються!.. А товаришки… що подумають, а село все що скаже?.. Нещасливая годинонько, безталанна моя доленько!»

А з ним – не тільки що – боялася стрінутися. Тільки забачу де сиву шапку, не дивлюся, чи він, чи ні, – тікаю мерщій у хату.

Од його тікала, та не втекла тільки од своєї недолі. Уже й господиня запримітила.

Одного разу – у пилипівку то було – надворі завірюха куйовдила, буря сумно вила у димар, холод у хату перся. Ми сиділи на полу; посередині на макортеті каганець горів; я сиділа скраю од дверей, господиня од печі – пряла, а Галя у кутку – шила. Сидимо собі мовчки, не балакаємо. У мене на душі так сумно та важко… Сиджу собі та раз поз раз зітхаю. А господиня й питає мене:

– Чого се ти, Варко, так тяжко зітхаєш? Чи не трапило тебе що нічками темними?

Докір і нагадка на моє недавнє наче молотком ударили мене по голові. Зажовтіло, потемніло в очах і, як град, полилися з них сльози.

– Чого ти, Варко? – аж скрикнула господиня, дивуючись, що я обливаюся, як горохом. А я припала до гребеня та й не одхлипну.

– Що за знак, що за причина? – все ж усилковується вона.

– Хіба, – кажу, – ви й не бачите, й не примічаєте, що люди з усіх сторон про мене, як у дзвони, дзвонять?

Дивлюся – господиня моя і ніс повісила. Сидить ні в сих, ні в тих.

– Як же се? – питає, довго помовчавши. – Од кого? Через кого?

– Та все, – кажу, – через свою дурну голову та нерозумну волю набралася клопоту довічного!..

– Та від кого хоч, питаю тебе?

– Не питайте, – кажу їй, – нехай його бог поб’є… кравецького пройдисвіта!

– А-а-а, се, – каже, – той, сивоголовець?.. А не казала я тобі, Варко: дивись своїми очима, не йми віри нікому на слово? Я казала тобі: ти ще не знаєш городянських парубків, які вони є?.. Та й дивно мені, що ти довірилася йому. Ти спитай, кого він з вашого брата у люди не пустив, з кого не посміявся тільки? Він тим і живе, тим тільки й дише, тому тільки й служить. Спитай, у кого він з хазяїнів не був?.. Хто за його добре слово скаже? П’яниця, волоцюга, пройдисвіт – от тобі і все! Де він тільки не був, всюди наштукотворить: то хазяїна поб’є, то робітників поодбиває, то яку дівчину з ума зведе. Як та гадина, як отрута, де він не з’явиться, до кого не доторкнеться, там і розладдя! А ти поважила на його красу, повабилась на його уроду?.. А краса та та врода тільки на лихо й здалися!