Розділ «Лихий попутав»

– Не думай, Варко, що я тобі се з серця кажу, я так, жартую. Тільки бережися, дочко. Ти ще не знаєш наших халамидників, які вони. Він з тобою і день, і ніч буде стояти, поки з ума не зведе, а там і кине. Ти не бий на те, що вони у такому красному ходять, а не стоять вони слова доброго!

Се вона мене так умовляє, а я стою біля діжі, учиняю та думаю: «У-у, чортова господарська натура! їй заздро, коли наймит або наймичка надіне не буденне, а празникове. Увесь світ зажерли б, прокляті, та ще б мало!»

Розсердилася я тоді на свою господиню. Уперше побачила, яка вона зла: що як багатий та так ходить, то й добре, а як бідний наймит у празниковій одежі, то вже й чорт зна що.

Полягали спати. Усі поснули, тільки я – ні. Мені він усе з ума не сходить, все перед очима – хороший та красний, як сонце, любий, як щастя, – усміхається… Як загадаєшся отак об йому, то і господиня, мов сова, лізе в очі… Так, мов, жалібно мовить-стогне, а все дивиться хижо, як сова… «Проклята! – думаю я. – І чого ти лізеш на думку з своїм хижим поглядом?..» Та й уриюся в подушки, щоб хоч заснути…

На другий вечір уп’ять його бачила, на третій – теж; і так кожного вечора. А тут уже й свято не за горами – рік мені виходить.

– А що ж, Варко, – пита мене хазяйка, – чи може де краще місце вишукала?

– Ні вже, – кажу, – я до вас привикла, а ви до мене, то краще зостануся.

Зосталася я. За гроші, що вислужила, купила перед празником плахту, запаску, купила хустку шовкову, чоботи сап’янці; хотіла скриню купити, та раз – дорого, а вдруге – нігде постановити; так я й останні три карбованці господині дала до схову.

От і свято прийшло, Великдень. Вимилась, вичесалась я, убралася – як та маківка серед огороду. Пішла до церкви, його бачила, христосалась… Та як любо христосаться з ним!

Після обід хазяйка каже:

– Ти б, може, Варко, у село пішла, дядька, дядину одвідала.

– Що я там у їх не бачила? – аж скрикнула.

Та не в село пішла, а на вигін за місто гуляти. Приходжу – і він там, стоїть, горіхи луска; попрохала я – дав і мені… Далі ми співали, на колисці гойдалися, весело так, весело прогуляли. Уже пізно одвів він мене додому.

Так, за гулянками, незчулася, коли й празники минули, почалися будні; знову робота – пекти, вчиняти. То я, бувало, стою біля діжі, учиняю, а думка за ним усюди ганяє, коло його голубкою в’ється. А одробила своє, то зараз із хати, уже й за ворітьми, а тут і він приходить. Та так кожного вечора. Коли дощ або робота пильна не дасть нам побачитись, то журби не обберешся; ходиш, як курчат погубила, як рідного батька втеряла.

Так прийшла і зелена неділя, уквітчала землю квітом, дерево – листом. Пахуче так усюди, зелено, тепленько, гарно!

– Не хочу я у хаті спати, – кажу господині, – душно мені: буду у комірчині лягати.

– Як хочеш, дочко, – одмовила вона, – твоє діло, ти сама себе знаєш.

Вона вже помітила, та так і натякала; а мені її натякання гірше огню пече, як тупим ножем по душі ріже. Що ти зробиш? Кляла я в душі усякого хазяїна і свою безталанну долю, що примусила мене наймичкувати.

Почала я спати у коморі, почав і він ходити до мене. І скільки-то тих нічок літніх, невеликих провела я з ним, дивлячись у його карі очі, пригортаючи до свого серця? Бувало, таке мені здавалося, буцім я літала по широкому світу, билася крильцями у синє небо… І так мені легко, так весело, що я забувала про все на світі, – не забувала тільки, що він біля мене, обнімала-пригортала його і сльозами молила-просила: «Голубе мій сивий! не згуби мене, бідну сиротину, не зведи з ума дурну, нерозумну дівчину!.. У мене ж – ні батька, ні неньки; одна тільки ти порада всьогосвітняя!.. Не насмійся ж надо мною, молодою!..» А він припадав до мого лона та втішав: «Не бійся, Варочко, не бійсь, голубочко! нащо мені тебе з ума зводити, коли я мушу тебе за себе взяти, з тобою свою долю й недолю зв’язати?..»

І я вірила йому – вірила, поки…