Розділ «Лихий попутав»

– Отака ж ти, дівко! От тобі й на! З виду і дівка як дівка, а з словом, як злодій з чужим добром, ховаєшся. Ну ж я хоть посиджу коло тебе. – Та й сів.

Ох, лихо ж моє! Хоч би він одвернувся, хоч би не дивився на мене!

А він так приязно дивиться, як не з’їсть своїми карими очима… А мені так соромно, що аж у вухах гуде та шумить… Взяла я та й закрилася руками. На правій руці у мене аж три срібних персні було. Як побачив він, то так і вхопився за руку.

– А… а перснів, перснів скільки! – скрикнув.

Я стулила руку в кулак – не пускаю, а він усилковується відняти. Я міцно тулю палець до пальця, він ще дужче налягає… Та так здавив, що я аж скрикнула…

– О-го-о! он аж коли почув твій голос! – каже – та й пустив руку.

Я мерщій скочила та хотіла у хвіртку тікати, а він хап ззаду за керсетку… я так і сіла йому на коліна. Обняв він мене, пригорта до себе, лоскоче…

– Гетьте! – сором’язливо одмовляю я йому. – Не лізьте-бо, бо як господиня побачуть, то будуть лаяти.

– А ти хіба служиш? – питає мене.

– Служу, – одказую.

– Відкіль же ти сама?

– З Непитайлівки…

– Як-то з Непитайлівки?..

– Так… Краще не питати.

– Чого ж так?

– Та так. Адже ж я вас не питаю, звідкіль ви самі?

– Я городянський.

– А я з села, з Лазарівки.

– З Ла-за-рів-ки! – якось провів він.

– Еге.