Розділ «Лекція 3. Виникнення і розвиток соціології як науки»

Основоположником расово-антропологічної школи вважається французький філософ Артюр Гобіно (1816 - 1882).

Головною причиною суспільного прогресу Гобіно вбачає у збереженні чистоти рас. Історичною расою, расою володарів, Гобіно називає білу расу. Проте, за час свого існування вона здебільшого змішалася з іншими расами, поступово втративши свою велич. Лише одна з гілок білої раси - так звана раса аріїв, завдяки жорсткій ієрархії зберегла свою чистоту. Таким чином, теорію Гобіно використали у своїй практиці нацисти Третього рейху.

Сутність концепцій географічної школи зводиться до залежності явищ, що відбуваються в суспільстві від його географічного розміщення. Фундамент цього напрямку соціології заклав ще у XVIII ег. французький просвітник Ш. Л. Монтеск'є, представниками її були Т. Бокль, Л. Мечников, В. Ключевський.

Зокрема, Томас Бокль (1821 - 1862) у своїй праці "Історія цивілізації в Англії" дослідив, що на соціальну диференціацію людей вплинули три фактори - клімат, ґрунти і їжа. Проте, учений більше абстрагувався від природничого фактора ніж його сучасники - представники інших натуралістичних шкіл. Так Бокль вважає, що на пізніх етапах розвитку цивілізації уже не природничий, а розумовий фактор стане вирішальним у розвитку цивілізації. Така точка зору уже є ближчою до А. Кондорсе, ніж до Ш. Л. Монтеск'є. Втім учений відразу виправляється: рівень розвитку інтелекту в тій чи іншій країні залежить... від її географічного розміщення.

3.3. Соціальна теорія марксизму

Конкурентом О. Конта, Г. Спенсера і представників натуралістичного напрямку в соціології XIX ст. була соціальна теорія К. Маркса.

Головною відмінністю марксистської теорії було те, що вона потребувала практичного втілення своїх постулатів, марксизм викликав цілу серію суспільних рухів у Європі XIX ст., на її ґрунті будувались цілі держави, їх ідеології. Незважаючи на розпад СРСР і до сьогодні ідеї Маркса живі у багатьох країнах світу.

Чимало сучасних науковців вважають К. Маркса одним із найвидатніших соціологів, нарівні з О. Контом, М. Вебером та Е. Дюркгеймом. Історична заслуга Маркса безумовна, проте така думка видається доволі дивною. Маркс не тільки ніколи не вживав слова "соціологія", сам ніколи не вважав себе соціологом, критично стави вився до праць О. Конта і Г. Спенсера. Тому радше марксизм — це окрема філософія, окрема точка зору на суспільство, чия теорія вимагала обов'язкового поєднання з практикою. Усі інші напрямки соціології XIX ст. Маркс вважав неправильними, псевдонауковими, свою ж концепцію він вважав науковою. Таким чином, завдання суспільної науки вбачав у відмові від "неправильних" теорій і побудові справжньої наукової теорії, що ґрунтується на його власних ідеях.

Марксистські ідеї будувалися на принципах ідеального суспільства Т. Мора і Т. Кампанелли, у якому була відсутня приватна власність, проте їхні соціалістичні ідеї Маркс вважає утопічними, у той час, як його соціалізм — науковий. Фундаментом марксистського вчення є діалектичний підхід Г. Гегеля, який К. Маркс взяв за основну, відкидаючи у ньому ідею абсолютного духу і втілюючи замість неї матеріалізм. Категорія абсолютного духу у Маркса змінюється на людську предметну діяльність, основою якої є матеріальне виробництво.

К. Маркс зазначає, що окрема наука про суспільство не потрібна (це й дає привід заперечувати вчення Конта і Спенсера), адже уже існує наука, що висвітлює соціальні процеси в суспільстві. Це — політекономія. Такий підхід Маркса не видається дивним, оскільки в основу соціальних відносин він, як уже зазначалося ставив матеріальне виробництво. Саме економіка (матеріальне виробництво) є основою (базисом) функціонування і розвитку суспільства, а політичні, правові, ідеологічні інститути є лише надбудовою над таким базисом. Логіка Маркса проста: найпершим і життєво необхідним для людини є задоволення не духовних чи політичних потреб, а потреб матеріальних. Задоволення подібних потреб реалізується завдяки функціонуванню сфери матеріального виробництва.

Такий постулат Маркса є основою для іншого — проблеми співвідношення продуктивних сил і виробничих відносин. На його думку, продуктивні сили, завдяки промисловому перевороту, набули небаченого розвитку. Виробничі відносини ж у розвитку відстають, адже їм притаманна певна невідповідність — суспільний характер виробництва і наявність приватної власності. Це призводить до того, що суспільне багатство створюють одні особи, а привласнення його здійснюють інші, таким чином у суспільстві продовжується експлуатація людини людиною, що для такого рівня розвитку продуктивних сил, який є наявним у XIX ст., явище нехарактерне і застаріле. Це веде до неминучого протистояння між двома антагоністичними класами — буржуазією, що організовує суспільне виробництво і володіє капіталом, та робітничим класом, що здійснює матеріальне виробництво, проте не розпоряджається продуктами своєї діяльності. Підтвердженням цьому, як доводить Маркс, є революції і соціальні заворушення, характерні для різних країн Європи середини XIX ст.

Ситуацію нагнітали і самі представники марксизму. Так, Ф. Енгельс у своїй праці "Становище робітничого класу в Англії", опираючись на статистичні дані та матеріали преси, переконував, що промисловий перевороті "капіталізація" виробництва призвели до погіршення умов праці та життя робітників. Він же зауважив, що така тенденція зберігатиметься і соціальна диференціація між класами буде тільки зростати. Цей процес триватиме доти, поки рівень виробничих відносин не буде вирівняний з рівнем розвитку продуктивних сил, поки не суспільство на перейде до нової соціально-економічної формації.

До речі, Маркс і Енгельс неодноразово зазначали, що предметом їхнього аналізу є не суспільство, а певна специфічна соціальна організація — суспільно-економічна формація — історичний тип соціальних відносин, підґрунтям яких є матеріальне виробництво. Теоретики марксизму заявляли, що кожному періоду розвитку суспільства притаманні особливий розвиток продуктивних сил та виробничих відносин. Серед суспільно-економічних формацій прихильники марксизму виділяли первіснообщинну, рабовласницьку, феодальну, капіталістичну, комуністичну, що йде на зміну капіталістичній і яка є вінцем суспільного прогресу. Першим же етапом розвитку комунізму є соціалістична формація. Оскільки технічний прогрес є невпинний, то й виробничі відносини повинні "підтягуватись" за розвитком продуктивних сил. Причому ініціатором зміни виробничих відносин є клас, який не може реалізувати свої соціальні інтереси. Так, революція рабів призводить до переходу до феодального суспільства, в надрах якого згодом народжується буржуазія, котра в свою чергу ініціює перехід до капіталізму. Невідповідність продуктивних сил виробничим відносинам завжди веде до соціальних потрясінь — до революції, підґрунтям і предтечею якої є загострення класової боротьби. Таким чином, концепція Маркса протистоїть теорії еволюціонізму Спенсера.

І сторична заслуга такої концепції безумовна. Марксизм детально проаналізував вплив матеріального виробництва нарізні сфери суспільного життя, роз'яснив суть багатьох соціальних конфліктів. Взагалі, Маркса прийнято вважати одним із "батьків" конфліктології як сучасного напрямку соціології. Проте, марксизм містив ряд недоліків. Найголовніші з них — це ідеалізація значення матеріального виробництва в прогресі людства, применшення значення правових, політичних та ідеологічних інститутів, соціальна однобокість, адже, наприклад, інтелігенція і селянство вважались Марксом в капіталістичному суспільстві другорядними класами, виключеними з боротьби між буржуазією та робітниками. Марксизм також відкидав еволюційний шлях розвитку суспільства, інші наукові напрямки та теорії, вимагаючи практичного застосування власних постулатів.

Проте, якби там не було, марксизм зробив неабиякий вплив на подальший розвиток суспільства, його основні постулати й до сьогодні є одним із найцікавіших предметів наукових дискусій.

3.4. Розвиток соціології наприкінці XIX — на початку XX ст.

Кінець XIX ст. став переломним у розвитку соціологічної науки. Заглибившись у тенета натуралізму, соціологи попереднього покоління загальмували розвиток науки на певний час. Але цей час був необхідним для переосмислення суті соціології, що повинна була абстрагуватись від природного, скинути цей зайвий баласт, не пов'язаний з її предметом. Учені нової доби уловили цю тенденцію, і шлях природознавства та соціології розійшлися назавжди.

Провідні соціологічні концепції кінця XIX — початку XX ст., що остаточно окреслили предмет науки, пов'язані з іменами видатних вчених — Е. Дюркгейма та М. Вебера.

Теоретичним обґрунтовуванням ідеології і політики буржуазного реформаторства стала концепція так званого соціологізму, що одержала якнайповніший вираз в працях Еміля Дюркгейма (1858- 1917). Ідейно теоретичним джерелом для Дюркгейма слугували концепції Сен-Сімона і О. Конта, етика І. Канта, психологія народів Вундта, а також ідеї німецької історичної школи права.

Основними соціологічними працями, що належать перу Е. Дюркгейма є такі як "Метод соціології", "Про розподіл суспільної праці", "Суїцид", "Елементарні форми релігійного життя". В співпраці з своїми учнями і послідовниками Е. Дюркгейм видає журнал "Соціологічний щорічник", який зробив великий вплив на розвиток суспільствознавчої думки у Франції і в Європі. Е. Дюркгейм відкрив і очолив першу в Європі соціологічну кафедру в Бордоському університеті, що дозволило соціології стати і прикладною наукою, і навчальною дисципліною.