Розділ «Лекція 2. Витоки соціологічних знань та розвиток протосоціології до XIX ст.»

2) підлеглі повинні знати, чого вони можуть очікувати від свого лідера і розуміти, чого він чекає від них;

3) лідер має володіти волею до виживання;

4) лідер має бути завжди зразком мудрості та справедливості для своїх прихильників.

Вчений вважав, що не важливо, на яких засадах тримається влада правителя. Та все ж на його думку, доброчинність є гіршим засобом здійснення влади ніж сила. Адже доброчинність тримається на дуже хиткій основі — людській вдячності. Проте і силу треба використовувати не часто, щоб страх не переріс у ненависть, бо тоді правителя ніщо не врятує від обурених людських мас. Тому Макіавеллі робить висновок, що правитель має поєднувати обидва засоби, але добро має роздавати по краплі, щоб підлеглі завжди могли бути вдячні правителю, а карати повинен зразу і жорстоко, бо одномоментна жорстокість сприймається краще, ніж розтягнута у часі.

Для досягнення сильної влади, на думку мислителя підходять будь-які засоби — сила, мудрість, звитяга з одного боку, хитрість, інтриганство і підлабузництво з іншого. В залежності від того, який із цих шляхів правитель обирає, Макіавеллі поділяє їх на левів та лисів. Втім, і в першому і в другому випадку, такий правитель є корисним для народу, бо сильна влада правителя, незалежно від того, на яких принципах вона ґрунтується, - це благо.

Макіавеллі повністю відкидає християнський провіденціалізм, і заявляє, що держава створюється виключно людьми без будь-якого Божого втручання. Рушійною силою суспільних відносин філософ вважає егоїзм, бо задовольнивши свої потреби у наявності матеріальних благ, особа прагне до захисту своєї власності. І, як заявляє Макіавеллі, навіть смерть батька особа переживає не так болісно, як втрату власності. Основна ж функція держави - приборкати людський егоїзм. Ось чому держава повинна бути сильною, адже слабка з таким завданням впоратись не може, у слабкій державі егоїзм процвітає. Найкращою формою правління філософ вважає демократичну республіку, але для Італії на даному етапі розвитку вона не підходить, оскільки у суспільстві іще не викоренено егоїзм.

Своїми теоретичними міркуваннями Макіавеллі дав поштовх до виникнення теорії еліт, теорії "менеджерської революції", теорії "постіндустріального суспільства". Нарешті, задовго до Конта Макіавеллі висунув ідею "суспільного консенсусу".

Пошук ідеального суспільства проводився не лише у спробі описання сильної держави з сильним правителем, а й у формуванні держави соціальної рівності та справедливості, яку будували у своїй уяві соціалісти-утопісти Томас Мор (1478 — 1535) і Томмазо Кампанелла (1568 -1639). Праця Мора "Утопія" та Кампанелли "Місто Сонця", незважаючи на те, що їх розділяє майже століття, мають багато спільного. Соціалісти-утопісти узяли за основу своїх творів платонівську теорію "ідеальної держави". Обидва утопісти відкидають приватну власність, ідеалізуючи власність суспільну. Незважаючи на відсутність приватної власності, люди в утопіях живуть заможно, це досягається за рахунок обов'язкової фізичної праці, яка становить на острові Утопія шість годин на добу, у місті Сонця — чотири. Відносини в обох суспільствах строго регламентовані: трудова діяльність є обов'язковою і суворо контролюється, одяг усіх людей однаковий, тільки одяг чоловіків відрізняється від одягу жінок, усі міста схожі між собою. Особливо суворо розписане життя у місті Сонця, де помешкання, їдальні, і ліжка спільні для всіх, люди ходять на роботу загонами, сім'ї не існує, начальниками контролюються шлюбні відносини, вони особисто підбирають чоловіків і дружин [7].

Ідеалізуються правителі обох суспільств, які керують ними споконвіку, а не обрані народом, що суперечить засадам демократії. Зображення Утопа — засновника Утопії і верховного жерця Сонця близькі до культу. У відносинах підпорядкування присутня строга ієрархія, кожен має свого начальника і підлеглого.

Спроби соціалістів-утопістів описати ідеальну державу, яка була їхньою фантазію, стали зображенням тоталітарних суспільств, де відсутня особиста свобода і існують штучно побудовані відносини.

Наприкінці XVI ст. замість гуманістичних та утопічних ідей виникають елементи соціального знання, які повністю притаманні духу нової буржуазної епохи. Це особливо характерно для праць голландського політика та юриста Гуго Гроція (1583 -1645). У праці "Про право війни та миру" він вперше викладає ідеї "природного права" та "суспільного договору", які сформувались у автора під впливом Нідерландської буржуазної революції і стали наріжним каменем у розвитку суспільної думки Нового Часу.

Праці соціалістів-утопістів, Ж. Бодена, Г. Гроція, Н. Макіавеллі завершили розвиток суспільної думки феодальної доби і заклали фундамент для соціального пізнання наступних епох.

2.4. Соціологічні погляди Нового Часу

XVII ст. стало переломним етапом у розвитку соціального пізнання. Це час, коли влада у суспільстві почала поступово переходити від дворянства та духовенства до буржуазії. Остання, все більше впливаючи на соціальні процеси в суспільстві, потребувала нової соціальної парадигми, нової ідеології, що закріпила б таке соціальне співвідношення, що виникло в новоствореному буржуазному суспільстві. Інакше кажучи, буржуазії потрібна була така ідеологія, яка б відкидала зверхність духовенства і дворянства і дозволила б обґрунтувати новий суспільний порядок, за якого провідна роль відводилася б буржуазії.

Наука цього часу уже повністю звільнилась від християнської теології, було подолано провіденціалізм, і риторична проблема Середньовіччя – співвідношення Бог - людина відходить на другий план. В цей час питання щодо того, що тільки людина є творцем історії, навіть не обговорюється, натомість виникає інша проблема — співвідношення людина — природа. Щоправда деїстичне мислення залишається живучим, тобто факт створення людини і природи Богом не заперечується. Але після свого створення суспільство і природа розвиваються за власними законами, незалежно від Божої волі. Загалом проблема взаємозалежності людини і природи породила в епоху Нового Часу натуралістичне розуміння світу, природи і людини, яке стало провідним у суспільних науках до XIX ст.

Натуралізм - принцип побудови соціального знання за яким відкидається усе надприродне і чудесне і розглядаються закономірності впливу природного середовища на соціальні явища і процеси.

Найповніше подібні тенденції вилились у теорії "природного права" і "суспільного договору", сутність яких вперше була викладена голландським мислителем Гуго Гроцієм, про що йшлось у попередньому підрозділі. Та найбільш повно вони були обґрунтовані англійськими філософами XVII ст. Томасом Гоббсом та Джоном Локком.

Томас Гоббс (1588 - 1679) - видатний англійський мислитель, один із фундаторів теорії суспільного договору, основи якої він виклав у праці Левіафан або матерія" [3]. Учений гадав, що люди від природи мають усі рівні права, так само як природна рівність є і у тварин. Люди ж, отримавши рівні права, спочатку діяли за законами тваринного світу. Кожна л юдина на шляху до власного самозбереження вбачає іншу своїм конкурентом, ворогом. Люди живуть за законом "людина людині вовк". Постійна боротьба людей, сутички між ними, конфлікти і війни, становили загрозу існування людського роду. Тому люди уклали між собою "суспільний договір" і створили державу, яка була гарантом законності і правопорядку. З цього часу "природна" людина стає "громадянською", "соціальною" істотою. Отже творцями історії і творцями держави є виключно люди.

Саму ж державу (і це також було викликано парадигмою Нового Часу, що полягала у взаємозалежності людини і природи) Т. Гоббс порівнює з живим організмом, а конкретніше з біблійним чудовиськом Левіафаном. Кожна соціальна система в державі за Гоббсом, виконує свої функції, аналогічні з тими, що їх виконують органи живої істоти. Так, правитель уподібнюється душі, чиновники — це нерви і сухожилля, виконавчі та судові органи — суглоби, агентура — очі держави. Нагороди та покарання прирівнюються до нервових імпульсів, гроші Гоббс вважає суспільною кров'ю. Звичайно, таке уподібнення не означає, що мислитель вважав суспільство живим організмом, проте він гадав, що воно розвивається за такими ж законами як і все живе в природі.

Отже, до появи держави людина є істотою природною, близькою до тварин, але з появою суспільства ще й стає соціальною істотою, тому в ній виникає протиборство двох сутностей — природних прав з одного боку, і обов'язків, що штучно нав'язані суспільством, з іншого. З появою суспільства закони природного права перестають діяти у повній мірі, оскільки кожна людина уже не може здійснювати свою волю особисто. Проте, закони природного права тепер реалізуються через суверена, який за допомогою різноманітних санкцій та інституцій забезпечує громадянам реалізацію їхніх інтересів і потреб.