Розділ «Лекція 2. Витоки соціологічних знань та розвиток протосоціології до XIX ст.»

Продовжили розвиток античної історіографії видатні давньогрецькі історики Геродот (бл. 490 — 425 р. до н. е.), Фукідід (бл. 460 — 400 pp. до н. е.), Полібій (бл. 201 — 120 pp. до н. е.), Плутарх (46 — 126 pp. н. е.). Найбільшою заслугою давньогрецьких історіографів є визнання людини як єдиного суб'єкта історичного процесу. Це означало відмову від міфологічних чи легендарних підходів до осмислення суспільства до констатації реальних фактів дійсності і наукового розуміння соціального розвитку.

Велике значення для сучасної науки має творчість давньогрецьких істориків ще й тому, що вони прагнули реалістично осмислити історичний матеріал, зібраний у попередні часи, завдяки чому ми маємо можливість зрозуміти специфіку розвитку стародавнього суспільства на різних етапах його існування. У методологічній частині праці Геродота, Фукідіда і Полібія цінні тим, що у них проводиться критичний аналіз окремих повідомлень та фактів, хронологічна послідовність і системність викладу матеріалу, намагання викладу достовірних фактів з посиланнями на відповідні джерела інформації. Вони вперше почали вивчати суспільство як особливий об'єкт дослідження, абстрагуючи його, на відміну від філософів, від природи та Всесвіту. Вони вперше у пізнанні соціальної реальності почали використовувати методи сучасної соціології, такі як опитування, спостереження, аналіз документів.

На жаль, наукові доробки істориків античної доби знайшли своє логічне продовження лише в епоху Відродження, так як філософія цього періоду зневажливо і критично ставилась до історії, вважаючи її неправильною і непотрібною наукою. Це зумовлювалось фаталістичними традиціями стародавніх часів, за якими доля людини і Всесвіту запрограмована багато років тому, а значить сучасне і майбутнє розписані по полицях наперед.

В центрі уваги ж самої філософії тих часів стояла проблема буття, одним із елементів якого виступало і суспільство. А тому, природно, що в працях майже усіх філософів античної доби присутні елементи осмислення суспільства і явищ, що відбуваються у ньому.

Філософське осмислення суспільства, яке найбільш яскраво розквітло в античній Греції, трактує факт його появи з виникненням держави. Такі ідеї знаходимо у працях Демокріта,

Платона, Аристотеля, У Демокріта держава мислиться як наслідок розвитку первісної общини. Суспільство з'являється лише у державі, так як вона являє собою цивілізацією, у той час, коли первісні племена перебували на стадії дикості. Інтереси держави повинні ставитися вище за інтереси особи, бо коли гине держава, то з нею гине усе (тобто, розуміється, що без держави існування суспільства є неможливим). Подібної точки зору дотримується і Платон, котрий вважає, що потреби кожного громадянина мають підкорятися потребам полісу, розуміючи його як суспільство. Цікаво, що елементи порівняння суспільства з державою побутують не лише у працях мислителів Стародавньої Еллади, а й зустрічаються і дещо раніше, причому, зовсім у інших куточках земної кулі — наприклад, Китаї. Так, Конфуцій, розвиваючи патріархальну теорію походження суспільства і держави, ототожнює державу з сім'єю, у якій імператор — суворий, але справедливий батько, а його підлеглі — слухняні діти. Отже, для представників стародавньої філософії характерне ототожнення політичного і соціального, держави і суспільства. Схожість поглядів на суспільство у працях стародавніх філософів полягає й у тому, що усі вони у тій чи іншій мірі обстоювали справедливість устрою рабовласницької держави, розуміючи рабство як логічне, звичайне і необхідне явище.

Демокріт (бл. 460 - 370 р. до н. е.) — відомий давньогрецький матеріаліст, вважав, що соціальне є породженням природного. Так, люди, на його думку навчилися ткати у павуків, будувати будинки - у ластівок, співати у співочих птахів. Така думка Демокріта є цінною тим, що давньогрецький вчений вперше обґрунтував закон розвитку потреб, оскільки за його вченням усі досягнення та винаходи людства були можливими за виникнення у людей об'єктивних потреб у подібних винаходах. Подібні міркування є близькими до точки зору сучасної науки.

Вчений був одним із родоначальників семантичної концепції походження суспільства. Він вважав, що люди об'єднались і допомагали один одному, щоб вижити у боротьбі з стихійними силами природи, хижаками, хворобами. Для того, щоб полегшити спілкування, люди навчились членороздільній мові, але оскільки вони жили на різних територіях, то й мови у них були різним и.

Важливе місце у становленні протосоціології, філософського осмислення суспільства стародавньої Греції займають погляди Платона (427 — 347 р. до н. е.). Він був автором цілої низки наукових праць ("Політика", "Закони"), серед яких особливе місце займає "Держава".

У радянські часи Платона вважали одним із перших розробників соціалістичної моделі суспільства. Мислитель вважав, що поведінкою людини насамперед керують пристрасті і бажання. Тому щоб вгамувати їх, й існують держава та закони. Філософ поділяє держави на ряд типів, серед яких він виділяє правильні (монархія та аристократія) та неправильні (тимократія, олігархія, демократія, тиранія). Але незалежно від того, є держава правильною чи ні, вона все одно не досконала. Натомість, існуючим державним устроям Платон протиставляє свою, "ідеальну" державу.

Ідеальною на думку Платона, є така держава, у котрій усі громадяни мають однакові радощі і печалі. Соціальна нерівність, яка існує в ній, не породжує ненависті один до одного, є законною і пояснюється наступними причинами. Людським душам притаманна присутність трьох груп факторів — розуму і розсудливості; мужності і запалу; поміркованості і здатності контролювати власні пристрасті. У різних осіб це проявляється по-різному, бо як вважає філософ, соціальна структура суспільства формується внаслідок дії надлюдського розуму. Боги створюють душі і розміщують їх на зорях. Душі певний час споглядають вище буття ідей. Наситившись спогляданням, вони падають і потрапляють у тілесний світ. Тілесні душі є нерівними, оскільки різною мірою прилучилися до вищого буття ідей. Нерівність душ, тобто різне володіння Ідеями, знаннями, спричиняє нерівність соціальну, певну ієрархію професій. Так, люди, яким властива перша група факторів, тобто розум і розсудливість, стають філософами-царями, ті, яким притаманна друга група факторів (мужність і запал) — воїнами, інші, чия душа містить третю групу факторів (поміркованість і самовладання) — ремісниками, землеробами і торговцями. Кожен із трьох класів виконує свої функції, кожен має своє і не втручається в чуже. Це означає, що конфлікти для ідеальної держави річ нехарактерна і неприпустима, а отже лише за такого устрою суспільство може бути стабільним.

Таке пояснення соціальної нерівності, як уже було сказано вище, трактується Платоном як справедливе, і містить, як бачимо, елементи фаталізму, котрі були притаманні античній філософії взагалі.

У своїй ідеальній державі Платон не бачить місця приватній власності, яка, на його думку, є джерелом нещасть, протиріч і конфліктів між людьми, спричиняє неоднакові радощі і печалі. Строго мають бути регламентовані шлюбні і сімейні стосунки. Жінці дозволялося мати дітей з 20 до 40 років, чоловікові — з 25 до 55. Дітей, що народились за такими віковими рамками, необхідно знищувати. Статеві стосунки треба регламентувати так, щоб кращі сходилися з кращими, гірші - з гіршими. Сім'ю, як вважав мислитель, слід скасувати взагалі. Адже, якщо у кожного чоловік, дружина і діти свої, це викликає неоднакові для всіх радощі і печалі і гармонія у суспільстві порушується. Таким чином, дітей має виховувати держава, батьки ж знатимуть, що серед дітей певного віку є і їхні діти, до всіх будуть ставитись з однаковою любов'ю, а значить у всіх батьків і дітей будуть однакові радощі і печалі.

Чи будуть люди у такій державі щасливі? Платон особливо не переймається цим питанням. Головне для нього, що така держава буде щасливою. Суспільне ж благо для нього значить незрівнянно більше, ніж благо індивідуальне.

Таким чином, соціологічна система Платона справляє подвійне вражання. Елементи раціональності у нього поєднуються з рисами утопізму. Його вчення є цілісним, елементи у ньому логічно пов'язані між собою. З теоретичної точки зору соціально-філософська концепція мислителя майже бездоганна, у той же час з практичного боку вона нездійсненна. Теоретичні елементи платонівської концепції, хоч і виглядають чіткими і структурованими, проте не мають ніякого емпіричного підґрунтя і доказовості.

Учень Платона, найвизначніший мислитель давнини Аристотель Стагіріт (384 - 322 р. до н. е.) зарекомендував себе всебічно освіченою людиною, спеціалістом з філософії, соціології, політології, логіки, психології, математики та астрономії. Наукова спадщина вченого дійшла до нас у цілій низці праць, серед яких найбільш вагомими є "Метафізика", "Риторика", "Аналітика", "Політика", "Етики". Його соціально-філософська парадигма була відмінною від системи світобачення та "ідеальної держави" Платона.

У вченні Аристотеля значне місце надається етичному та психологічному компонентам особистості, що впливають на її діяльність як соціальної істоти. У вченні Аристотеля особливе місце займає поняття доброчинності людини (арете), що є серединою між двома пороками. Так наприклад, чесність і правдивість є серединою між брехливістю і хвалькуватістю, мужність — між боягузтвом і відчайдушністю. Найвищою доброчинністю, на думку Аристотеля є розум, оскільки він дає можливість відрізнити добре від лихого, порядне від безчесного, розум дає можливість людині розвивати у собі доброчинності. Проте, сама по собі доброчинність ще не є благом, оскільки не передбачає жодних дій. Благом же є діяльність людини, сенсом життя — самовдосконалення, досягнення вищого блага. Причому для цього підходящими є не лише активна діяльність, праця, а навіть і дозвілля. У розумінні вченого дозвілля — це не безглузде убивання часу, а час, заповнений різними видами занять, включаючись у які, особа може розвивати свою доброчинність і самовдосконалюватись. До таких занять Аристотель відносив філософське умоспоглядання, вправи, музику, мистецтво, спілкування. Взагалі, вчений розглядає три можливих способи життя людини — брутальний, присвячений лише розвагам і втіхам; державний, що ґрунтується на пошані; та споглядальний. Останньому пояснення не дається, проте, проаналізувавши етичну концепцію Аристотеля, можна припустити, що мова йде про філософське умоспоглядання, розвиток доброчинності, самовдосконалення.

Логічним продовженням етичної системи мислителя, є пошук ним, як і Платоном, держави соціальної справедливості. Проте, на відміну від свого учителя, Аристотель не відкидає приватну власність, як джерело конфліктів та розбрату, а навпаки, вважає її символом справедливості. Адже, коли власність поділена між окремими особами, кожен знатиме, що йому належить і буде до нього ретельно ставитися. Розміри власності кожної особи обмежуються автоматично, оскільки вони усвідомлюються інтелектуальними особами, які відчувають розумні межі власності, інші ж хоча і бажають більше, проте не мають можливості стільки отримати.

Як і Платон, Аристотель розділяє держави на правильні та неправильні [1]. Правильними державними устроями на думку мислителя є монархія, аристократія та політея (влада більшості). Неправильними — тиранія, олігархія й демократія. Для нього більш справедливою є та держава, де діє влада закону (аристократія, монархія). Хоча закон і не зовсім справедливий та об'єктивний, він все одно кращий, ніж свавілля особи. Тому, тип держави, де є влада особи (тиранія), Аристотель вважає неправильним.

Як прихильник "середини", мислитель виступає провідником інтересів так званого "середнього елемента". Оскільки в кожній державі є багаті і бідні, то вважаючи, що середина — найкраще, він визнає, що середні верстви суспільства є його опорою, а держава, що складається з людей, які мають середні статки, матиме найкращий державний лад, буде найдосконалішою. Таким чином, у кількісній перевазі "середнього елемента" вчений вбачає гарантію соціальної рівноваги та злагоди.