Розділ «Лекція 2. Витоки соціологічних знань та розвиток протосоціології до XIX ст.»

Вищою формою суспільного життя (а по-суті суспільством), Аристотель вважає поліс - місто-державу. Людина ж, як житель полісу, є істотою політичною. Держава на думку вченого являє собою сукупність громадян. Проте, на відміну від Платона, який називає громадянами усіх вільних людей, Аристотель вважає ними лише тих осіб, які можуть здійснювати управління державою. Якщо особа має право участі у виборах, і вона цим правом скористалась, то вона є громадянином, так я к бере участь у формуванні держави. Як і усі представники стародавньої науки, Аристотель не вважає громадянами рабів. Але, якщо для більшості раби є "знаряддям, що говорить", то мислитель вважає, що у сфері виробництва матеріальних благ раби — це знаряддя, проте у сфері міжособистісних стосунків раби є людьми. Тому несправедливими видаються закиди вбік Аристотеля, щодо обґрунтування ним законності рабства, оскільки як для епохи в яку він жив і творив, оцінюючи його якості етика і гуманіста, слід зауважити, щодо рабів учений ставився доволі лояльно.

Чимало зроблено Аристотелем у методології наукового пізнання. Так учений розробляє логіку як науку про форми мислення, без яких неможливий сам процес пізнання. Він розкриває зміст судження і умовиводу, є автором дедуктивного методу пізнання. Усі науки учений поділив на теоретичні (філософія, математика), практичні (етика, логіка, політика) і творчі (мистецтво). На жаль, Аристотель, як і усі філософи античності відкидає історіографію, вважаючи навіть поезію більшою наукою, ніж історія, і це при тому, що сам мислитель збирав фактичний історичний матеріал.

Таким чином, соціологічна концепція Аристотеля містить у собі достатню кількість цінного матеріалу, який почав осмислюватися лише через століття. І навіть сучасні соціологічні теорії середнього класу, соціальної стратифікації, соціального обміну беруть свої витоки з аристотелівської наукової системи.

Крім теоретичного філософського та історичного осмислення суспільства та соціальних явищ, у стародавніх країнах вперше в історії людства були започатковані традиції практичного дослідження населення, його майнових статків та сфер діяльності. Сприяла цьому поява математичних знань, з допомогою лічби можна було обчислювати людей, домашніх тварин, різних продуктів.

Одну із перших письмових згадок подібного обчислення зустрічаємо в стародавніх індійських трактатах — дхармашастрах. Зокрема, один із них — "Закони Ману" — розповідає про організацію збору різних даних, необхідних для економічної та політичної діяльності одним із індійських царів. Отримані результати, як йдеться у трактаті, були необхідні для встановлення податків з торговців.

Із записок "Шіцзі" ("Історичні записки", Китай, II ст. до н. е.), ми дізнаємось, що один з міністрів розділив імперію на 10 провінцій і наказав дослідити якість ґрунтів, продуктів, підрахувати населення для раціонального розподілу податків.

Практика переписів населення була популярною і на Близькому Сході, зокрема в Ізраїлі. Про подібні переписи йдеться у Книгах Старого Заповіту, підтверджуються ці факти і сучасною наукою. Так, один із них був організований близько 973 р. до н.е. царем Давидом. Перепис встановив кількість дорослого чоловічого населення - 800 тис. ізраїльтян, 500 тис. іудеїв.

Найбільш відомі переписи населення, факт проведення яких безсумнівний, проводилися у Стародавньому Римі у результаті реформи царя Сервія Тулія (578 — 533 до н. е.). Він вперше в історії Стародавнього Риму увів у практику постійні переписи населення ("цензи"), метою яких було визначення майнових статків громадян, і на їх основі — формування органів місцевого самоврядування та набору осіб до служби у війську. Згідно реформи, населення поділялося на п'ять класів. Перший клас (майновий статок не менше 100 тис. ассів) мав 98 представників у комісіях (місцевих народних зборах) і виставляв 98 центурій (сотень) у війську. Причому це були вершники і важко озброєнні елітні піхотинці. Другий клас (не менше 75 тис. ассів) — відповідно 22 і 22, третій клас (не менше 50 тис. ассів) — 22 і 22, четвертий клас (не менше 25 тис. ассів) — 22 і 22, п'ятий клас (не менше 11 тис. ассів) — 30 і 30. Ті, хто не мав цензу, складали розряд пролетарів, вони виставляли 1 центурію і мали лише 1 голос у комісіях. Таким чином із 193 голосів у комісіях 98 мав найзаможніший перший клас, усі решта, включаючи й пролетарів, мали лише 95 голосів. Ценз проводився раз у п'ять років [10, с. 94-95].

Таким чином, ми бачимо, що праці стародавніх мислителів поклали початок соціологічній думці. Антична наука створила підґрунтя для розвитку суспільствознавства наступних епох.

2.3. Розвиток протосоціології у Середні віки та епоху Відродження

Падіння Західної Римської імперії у 476 р. і виникнення замість рабовласницької феодальної держави поклало початок новій ері розвитку людства - періоду Середньовіччя.

Феодалізм, у порівнянні з добою античності, був кроком назад у розвитку економіки, культури, особистості. Феодальний устрій з його домінуючою релігійною ідеологією, що пронизувала всі сфери життя, на довгий час загальмував розвиток соціокультурного та науково-пізнавального процесів, які започаткували греки та римляни.

Середньовіччя змінило свідомість людей, привело до розпаду античної системи світобачення і формування нової, яка ґрунтувалася на таких факторах:

· античний фаталізм переростає в християнський провіденціоналізм (лат. pro videntio — передбачення), який розглядає розвиток світу, у тому числі і людства як результат Божої волі;

· здійснюється трансформація соціальних цінностей від античного полісу до потреб особистості;

· обґрунтовується свобода вибору кожною людиною свого життєвого шляху й особиста відповідальність за нього на страшному суді.

Епоха Середньовіччя, що настала в V ст., пройшла в своєму розвитку три етапи [16, с. 42].

Перший етап (V-X ст.) — раннє Середньовіччя — характеризувався значним впливом релігійних догм на політичне, культурне і духовне життя.

Другий етап (XI-XIV ст.) — період розвинутого феодалізму — пов'язаний появою поряд з релігійним мисленням гуманістичних тенденцій в суспільній свідомості та практиці.

Третій етап (XV-XVI1 ст.) — пізнє Середньовіччя — виявляється у розвитку гуманізму, боротьбою між релігійною ідеологією та гуманізмом і завершується перемогою останнього. Періоди розвинутого феодалізму (з кінця XIII ст.) та пізнього Середньовіччя характеризувалися також поверненням певною мірою до норм та традицій, які панували в науковій думці та культурі античної доби, тому ці періоди найчастіше називають епохою Відродження (Ренесансу).