Розділ «Лекція 2. Витоки соціологічних знань та розвиток протосоціології до XIX ст.»

Період раннього Середньовіччя дуже бідний на матеріали, пов'язані із соціологічними дослідженнями. Схоластика і теологія загальмували навіки розвиток наукового знання, яке було під патронатом християнського богослов'я. Найвідоміші з тих часів трактати "отців церкви" присвячені богословській тематиці. Соціальні явища "отці церкви" розглядали в контексті християнської філософії, де людина мислилась як продукт творіння Божого.

Одним із найвидатніших релігійних мислителів даного періоду був Аврелій Августин, прозваний Блаженним (354 — 430). Він уперше описав історію людства як єдиний, закономірний та об'єктивний процес, який є частиною еволюції світу загалом. Доля світу, як і доля людства, наперед визначені Всевишнім (християнський провіденціалізм). Вчення Августина критикувалось теософами наступних часів, насамперед тому, що за його міркуваннями, навіть особи, що ведуть праведне життя, позбавлені можливості потрапити у царство Боже, якщо їм не належить така доля.

Концепцію розвитку людства Августин виклав у своїй головній праці "Про град Божий" (у нашому звичайному розумінні "Про божественне суспільство"). Історія людства в " Граді Божому" обмежується двома катастрофічними подіями: гріхопадінням Адама і Єви і судом Всевишнього. Таким чином, в Августина провіденціалізм поєднується з есхатологією - вченням про кінець світу.

Під поняттям "град божий" мислитель розуміє не просто божественне суспільство, а насамперед божественне начало, що є в кожній людині, що спонукає її з любов'ю ставитись до Бога, і з презирством до себе. Йому протиставляється матеріальне начало людини ("суспільство земне"), яке охоплює любов до себе і презирство до Бога. Для "граду земного" характерне прагнення до багатства та влади, тому суспільство, що не живе за законами Божими, постійно роз'їдають конфлікти і ворожнечі, його доля – горіти у пеклі разом з дияволом. "Град Божий" покликаний до служіння Богові, його доля - перебувати у вічності з Богом. Вищим ідеалом Августин вважає мир, але для "граду земного" він недоступний.

Така концепція була ідеальним обґрунтуванням панування християнської церкви над світським життям. її логічним продовженням стала боротьба Ватикану за всебічний вплив на європейське суспільство та виникнення протестантизму.

Наступним етапом розвитку соціологічної думки стала епоха Відродження, яка породила нову соціальну парадигму. Стався поступовий перехід від розуміння Бога як єдиної і найвищої цінності до розуміння як вищої соціальної цінності людини з її почуттями, переживаннями, здібностями. У нетрях теократичної системи поступово формується гуманізм.

Гуманізм — система філософських та культурологічних поглядів, яка визначає цінність людини як особистості, свободу її думок, переконань і дій, відносну незалежність від Бога. Гуманізм виступив на противагу схоластиці та теології, які проповідували беззастережне поклоніння Всевишньому, аскетичне існування, нехтуючи особистим життям, земними радощами. Гуманісти навпаки, закликали до свободи, гармонії людини з природою і людини з Богом, виступали за не меншу важливість для людини світського життя у порівнянні з життям духовним. Характерними рисами гармонійно розвинутої особистості вони вбачали людську гідність, освіченість, ерудованість, працелюбність. Для гуманістів уже не існує цінностей провіденціалізму, людина на їх думку є сама ковалем свого щастя.

Доба Відродження стала певною мірою поверненням до античної системи цінностей, новим і більш якісним етапом розвитку науки, освіти, культури і мистецтва у порівнянні з періодом раннього Середньовіччя, що було оповите дурманом сліпого виконання Божих приписів.

Основні суспільно-політичні погляди епохи Відродження розкриті в мистецьких та філософських творах великих гуманістів — Данте Аліг'єрі, Франческо Петрарки, Леонардо Бокаччо, Леонардо Бруні, Мігеля Сервантеса, Леонардо да Вінчі, Лоренцо Валлитаін.

Видатний італійський філософ і поет Данте Аліг'єрі (1265 -1321) був першим, хто прагнув зобразити єдність людської історії. Героями його "Божественної комедії" виступають вчені, мислителі і політичні діячі різних епох — Цезар, Гектор, Еней, імператор Карл Мартелл, Фома Аквінський. Мислитель обстоює цінність людської душі, бо тільки душа може робити вибір між добром і злом. Сама ж людина у рівних долях належить і Богові і природі. Цікаво, що прообразом зла у нього виступає папство, що відступило від духовності і перейшло у розряд пригноблювачів і борців за владу у Європі. У своїй "Комедії" (пізніше названій "Божественною комедією") він поєднує з одного боку богословські, з іншого - філософські, наукові і поетичні уявлення про світ.

Франческо Петрарка (1304 - 1374), як і Дайте, серйозно захоплювався античною культурою, ідеї якої він втілював в умовах нових історичних обставин своєї епохи. Він високо цінує Аристотеля і Платона, їхню любов до філософії як засобу вдосконалення людини. Роздумуючи про моральність особистості, він виводить дві протилежні якості — жадобу до багатства та доброчинність. Жадоба до багатства хоча й дає людині матеріальні статки, приводить до хвороби душі, доля таких людей нещасна. Тому кращої долі треба шукати у мудрості і доброчинності.

Значений крок середньовічна наука зробила завдяки працям італійського історика та письменника Леонардо Бруні (1370 — 1444). Він уперше остаточно абстрагується від міфів і містики і орієнтує науковців суто на соціальні явища, оскільки вважає, що історія являє собою виключно продукт людської взаємодії.

Він виступив ідеологом громадянської свободи, був провісником буржуазних відносин, що почали складатись тоді в Італії.

Велике значення вчений надає гуманітарній освіті, вважаючи, що вона вдосконалює людину, розширює її світогляд, стимулює прагнення до доброчинності. Цікавим є його висновок, який значно випередив час, що освіта в однаковій мірі потрібна і чоловікам і жінкам,

На пізньому етапі Відродження культурологічні проблеми античності поступово витісняються. Замість вивчення проблем особистості гармонії її з природою, з'являються напрямки, які досліджують проблеми суспільства загалом, вивчають походження держави, механізми взаємодії між особистістю й суспільством тощо. Тогочасна суспільна думка опинилася перед завданням осмислити існуючу соціальну реальність, передусім стосовно ролі та функцій держави, права, політики, особи.

Ідеї гуманістів щодо визнання людських цінностей, які були передусім спрямовані проти схоластики та теології, не витримували жодної критики в період пізнього Середньовіччя, в якому капіталістичні відносини були зміцнілими і вступали в боротьбу не лише з християнськими догмами ай з феодальною системою взагалі. Гуманістичні традиції були уже системою прогресивної особистості учорашнього дня. Суспільство XVI — XVII ст. потребувало нових концепцій, які досліджували б проблеми власності, державної влади, співіснування різних станів суспільства.

Серед концепцій періоду пізнього Середньовіччя можна виділити два напрямки — індивідуалістський та. колективістський. Предмет дослідження першого з них — характерні риси особистості, які дозволяють знайти їй свою нішу у суспільстві, другий напрямок вивчає проблеми суспільних об'єднань для досягнення соціальної злагоди.

Найяскравішим представником індивідуалістичних концепцій пізнього Середньовіччя прийнято вважати італійського філософа, політолога і політичного діяча Нікколо Макіавеллі (1469 — 1527). Він першим розглянув проблему технології ефективного лідерства. Елементи знання філософа виходили із реалій епохи, у якій він жив. Політична роздробленість Італії викривала слабкість країни, тому ідеал Макіавеллі — сильна централізована держава з сильним лідером на її чолі. Ця ідея була описана у його найвідомішій праці "Государ" [9].

Макіавеллі розробив чотири принципи, які мали неабиякий вплив на розвиток теорії сучасного соціального менеджменту:

1) авторитет або влада лідера визначаються підтримкою прихильників;