Розділ «Відунство й повір'я»

При заклятті слово мусить бути зв'язане з певним рухом руки, ноги, голови, мімікою й т. ін.; дещо треба повторювати тричі й плювати при тому ліворуч. Часом при цьому зав'язуються вузлики, особливо при чаруванні, і це дуже старе. Слід від ноги людини здавна вважається за саму людину, а тому закляття легко може відбутися й над слідом того, кого заклинають.

Закляття звичайно мають певну форму, а саме — нерівноскладовий, а часом і рівноскладовий ритм, як і приповідка. Вони часто двочленної форми:

«В печі огонь горить і тлить дрова, — так би тліло й горіло серце в ворога мого». Деякі прокляття стали в нас буденними, зачасто вживаними, напр.: Спи, щоб ти не встав! Бодай ти сонця не бачив! Іди до чорта в зуби! Іди під три чорти і чотири відьми! (В. Ґабко: Суворий друг, ст. 219, 1963 р.). І т. ін.

Про злу людину, що любить клясти, кажуть: Так кляне, що аж трава схне! (Плавюк 160).

Різниці між заговором і заклинанням тепер нема, і їх змішують одне з одним. Багато заговорів уявляють собою стародавню молитву, щоб бог змилосердився над хворим; але є й дуже давні заговори, часом прикази та страхання вищої сили.

Заговор тоді тільки буде дійсний, коли він належно проказаний, цебто в належній формі, в належний, час і з належним обрядом виконаний. Вони найдійсніші, коли робляться рано вранці, ще до схід сонця, а заговір проказувати треба, обернувшись лицем на схід, бо сонце на сході наймилостивіше. Кожне людське терпіння персоніфікується, і заговором проганяється.

У знахора-відуна повна хата й двір усякого зілля, трави, коріння та листу, — він усе це сушить у хаті по-під стелею та на дворі по-під стріхою, і робить з того ліки звичайно на добро, але часом і на зло. Він заговорює кров, переляк, виганяє черву з людини, лікує всяку хворобу, або навпаки, — насилає її. Коли відун за нового місяця поставить на кого руку, то красу відбере.

У нашій мові дуже багато відповідних стародавніх слів: замовляти, замова, примовляти, примівка, заговір, заговорювати й т. ін., — усе це з відунського словника.

Бувають відуни й побожні, що роблять тільки добро. Вони мають звичайно «легку руку»: що б не робили, поведеться, і їх кличуть нарозхват розпочати те чи інше (напр. закласти бджоли), і вони охоче служать народові.

Віра в т. зв. підвій, — коли людину злий вітер продме, — сильна в Україні ще й сьогодні. Борис Харчук у своїй «Волині» 1959 р. т. І. 284 описує закляття його так: «Звичайнісінький підвій у вас, свахо, — і качала яйцем по спині, по руках. — Не думайте нічого. Слухайте, що я говоритиму. Вітер припав нічний, північний, припав з роботи, за сухоти, за їдання, за пиття, з гуляння, з буяння, з поклику, з помислу, з погляду. Припав з хмари, з вітру, із сонця нічний, північний, полудневий, сходовий, нудяний і сердешний! Я ж тебе вимовляю, водою виливаю, яйцем викачую, на кущі і на сухий ліс відсилаю. Там тобі гуляти і буяти, гнилі колоди вивертати, жовті піски пожирати, синє небо попивати. Щоб тут тобі червоної крові не спивати, синіх жил не витягати, жовтої кості не ламати! Тьху, тьху, тьху!

Розбила Мар'яна яйце. Вилила білок на тарілку, а жовток пустила у склянку на воду. У ванькирі Богу помолилася, над склянкою щось довго бурмотіла».

Заклинання — це той же заговір, але в формі приказу, від чого маємо й тепер багато залишків, напр.: «Бодай ти пропав», «Бодай ти світу Божого не побачив» і т. ін.; наше «бодай» — це «бог дай», «дай боже». Чари — це той же заговір, найрізнішого змісту, слово в нашій мові дуже рясне. Сила заговору безмежна, — він впливає на людей, на звірину, а то й на природу.

Присяга — це самозакляття, відоме з дуже давнього часу: людина врочисто й при свідках сама кличе на себе нещастя, коли не виконає обіцяного. Вдавнину відома була рота — поганська варяго-слов'янська присяга, що пізніше стала виконуватися й по Церквах, з чим Ієрархія довго боролась. Традиційна варязька рота була на зброї. Божба — це та сама присяга, але не врочиста: «Бий тебе сила божа», «Щоб я з місця не встав», «Щоб я крізь землю провалився», «Щоб я пропав», й т. ін.

Зла людина може пошкодити різними способами, а навіть зустріч з нею шкідлива, нападає п р ис т р іт, який тільки ворожбит чи ворожка можуть відшептати або віділляти. В Златоструї й Початковому Літопису під 1068 р. читаємо: «Се бо не поганськи ли живем, аще в стріччю вірующе? Аще бо кто устрящеть черноризца, то вращається (вертається) іли єдинець (кабан), іли свинью».[152]

Злі очі так само можуть зіпсути людину. Ці повір'я про пристріти і зіпсуття відомі й багатьом іншим народам з глибокої давнини, й скрізь сильно поширені.

Цікаво, що «пристріт», як явище глибокої давнини, згадується і в Чині Хрещення, в Молитві над оглашенними: Ангел Хоронитель буде берегти людину «от срітенія лукавого».

Стародавні наші Літописи переповнені оповіданнями про волхвів та про чаклунство. Напр. Іпатіїв Літопис (вид. 1871 р.) подає: волхвовання на (язьвено) Всеславі ст. 109. На ст. 116–117 подається: «Знаменья в небеси, іли в звіздах, іли в солнци, іли птицами, іли єтером, чим неблага бываєть, но знаменія сица на зло бывають, іли проявленіє рати, іли гладу, іли на смерть проявляєть». Волхвування кудесника 126, жінки волхвують 126, волхв перемінюється 126. Біси ходять по Полоцьку 150. Постання волхвів у Суздалі 1024 р., Ярослав перебив їх 103–104. Агітація і повстання волхвів у Ростові 123–124, Києві (1071 р.) 123, Новгороді 127. Боняк виє по вовчому (1095 р.). І багато-багато т. ін.

По стародавніх Словниках часто знаходимо згадки про чаклунів та різних чародіїв. Напр. пояснюється слово обаяніє (від «баяти» говорити), обаятель. «Алфавит» поч. XVII віку подає: «О б а я н і є — чародтзяніє, єже бтзсовским злохитрьством яству или питиє наговаривая, человѣком смерть творит». «Обаятель — заклинатель».

5. Церква була проти ворожбитства

Усяке ворожбитство чи чаклунство не рідко згадується в Біблії, особливо в П'ятикнижжі» (Тора) Мойсеевому. Напр. І М. 44. 5 — ворожбитство чашею, 5 М. 18. 10, 12, 14: ворожіння. Єгипетські чаклуни чинять різні чари 2 М. 11, 7. 22, 8.3, 8. 14–19, 9. 11.