Розділ «Дохристиянська богослужба»

Церковний Устав Володимира забороняв молитися «под овином (клунею), іли в рощены, їли у води»,[112] але згадки про храми в ньому нема. Новгородський Архиєпископ Макарій в 1534 році згадує, що за Володимира Великого по Схрещенні «скверния молбища ідольскіє» були поруйновані,[113] та трудно сказати, що це були за «молбища»: самі жертівники чи й храми.

Але один письменник XI віку, чернець Яків у вже згадуваному своєму творі: «Память і похвала князю русскому Володимеру» аж тричі говорить, що князь Володимир поруйнував ідольські храми: він «раздруши храми ідольския со лжеіменними боги… І требища бісовская потреби, і храми ідольския раздруши… Храми ідольския і требища всюду раскопа, і посіче, і ідоли сокруши».[114]

Є ще одна згадка, що в Києві були таки дохристиянські храми. У відомій Сазі XIII віку про Олафа норвезького розповідається, як Олаф попав у Гардарикію (Русь) до конунга Валдамара (князя Володимира), і там їздив з ним до храму, і коли князь приносив у ньому жертву ідолові, Олаф стояв за дверима й чекав князя.[115]

Так само й твір половини XI віку Митрополита Київського Іларіона «О Законі й Благодаті» свідчить про капища: по прийнятті Християнства «уже «не капищь сограждаєм, но Христови Церкви зиждем».

Отже, як бачимо, дохристиянські храми таки були, а в них стояли жертівники й ідоли. Як знаємо, у слов'ян балтійських храми були звичайною річчю, а при храмах були й жерці.

3. Жертви й обряди

Життя первісної людини було повне боротьби з оточенням, з тим, що було в його довкіллі, особливо з звіриною, і з цієї боротьби вироблювався її релігійний світогляд та її культ. Початком релігійного культу було те, 'Іцо людина стала вмилостивляти вищі сили свого оточення, щоб не робили їй шкоди. З бігом часу, коли ці вищі сили перетворилися на богів, релігійний культ поширився, бо росли його обряди, але в основі своїй культ позоставався незмінним, — умилостивлення богів, головно при допомозі жертов та молитви.

Коли постали матеріяльні боги, ідоли, вони потребували видимої жертви, яку й поїдали чи то вони самі, чи ніби той дух, що ховався в них у середині. Ця жертва звалася требою чи потребою, а жертівник звався требищем або потребищем. Треба була конче необхідна, і це стародавнє значення позосталося і в нашому слові «треба» (необхідно) аж до сьогодні; пор. ще наші слова: потреба, потрібний, употребляти й т. ін.

Що слов'яни приносили жертви, про це маємо дуже багато найрізніших відомостей за всі давні віки. Так, грецький історик VI в. Прокопій у своєму творі «про Готську війну» (III. 14) розповідає, що слов'яни, «як хто має перед собою видиму смерть чи в недузі, чи на війні, то складає обітницю за своє життя, що коли не згине, то принесе жертву богові, і як спасеться, приносить у жертву обіцяне, та й думає, що то тією жертвою спас собі життя. Вони почитають річки, німф і деякі інші божества-демони (гр. сіаітоп), приносять їм у жертву все, і з тих жертов ворожать собі».

Другий грецький письменник X віку Костянтин Порфіророджений пише: «Росси приносили в жертву живих пташок під дуже високим дубом. Окреслювали також круга стрілами, а інші клали туди хліб чи що інше, що мали. Потому кидали жеребка й гадали, чи колоти їм пташок і їсти, чи випускати на волю».[116] Ці жертви руси приносили на Дніпровому острові Св. Георгія, цебто на Хортиці.

Арабський подорожній X віку Ібн-Фадлан докладно оповідає, як руський купець 922-го року молився перед ідолами десь на березі Волги біля міста Ітиля, куди він приїхав зо своїми товарами, і приносив цьому богові жертву, і молився, щоб бог послав йому багатих покупців.[117]

Ось це оповідання: «Коли купецькі човни прибувають до місця, де закидається котвиця (якор), то кожен з купців висядає, маючи при собі хліб, м'ясо, молоко, цибулю й міцний напиток, підходить до високого поставленого стовпа, що має лице, схоже на людське, а круг нього малі фіґурки, а позад них вставлені в землю високі стовпи. А купець підходить до великої фігури, падає перед нею й- проказує: «О господине, я прийшов здалека, зо мною (стільки то) дівчат, соболів (стільки) і (стільки) шкур», — і перелічує все, що привіз. А далі каже: «А цей подарунок приніс я тобі», і позоставляє принесене перед стовпом, просячи: «Я бажаю, щоб ти послав мені купця з динарами, який купив би в мене все, що я побажаю, і не перечив би мені ні в чому, що тільки я скажу йому». По цьому купець відходить».

«Коли ж продаж утруднений, і тягнеться довго, то купець вертається з іншим дарунком вдруге й утретє, і якщо бажання його все ж таки затягується то він приносить дарунка одній з малих фіґурок, і просить поклопотатися, кажучи: «Це жінки й дочки нашого господина», і не пропускає ані одної фіґурки, яку не просив би й не благав би поклопотатися, і не вклонився б їй низенько.

Часто продаж іде легко купцеві, і тоді він, продаючи, говорить: «Господин мій виконує моє бажання, треба нагородити його за це!» І бере купець певну кількість рогатої скотини й овечок, забиває їх, частину м'яса роздає бідним, а решту приносить і кидає перед великим стовпом і перед малими, що круг нього, і вішає голови рогатого скота й овечок на стовпи, вставлені в землю. А коли настає ніч, то приходять собаки й пожирають це все, і тоді той, що зробив це, говорить: «Мій господин добрий до мене, — і з'їв мій дарунок».[118]

Нарешті Сага про норвезького князя Олафа, по рукопису з XIII віку, як ми вище бачили, розповідає, що наш князь Володимир у Києві заходив до свого поганського храму й приносив там жертви ідолам.

Це були все свідчення чужинців про жертвоприношення слов'ян або русів. Про те саме дуже часто свідчать і наші власні джерела. Так, Початковий Літопис під 983 р. подає, що князь Володимир, розбивши ятвягів, «твори потребу (цебто: жертву) кумиром с людьми своїми. І ріша старці й бояре: мечем жребій на отрока і дівицю, на коєго же падеть, того заріжем богом». Жереб упав на християнську родину варяга Тура, і він з сином був забитий (ПСРЛ І. 35). Це дуже важливе свідчення, бо вказує, що наші предки приносили своїм богам навіть людські жертви, а першим нашим Мучеником за Віру був Тур.[119]

Про те саме свідчить цей же Літопис ще й під 980 роком, — коли князь Володимир розпочав князювати в Києві, то поставив ідоли своїм богам, і «жряху (приносили жертви) їм, наричюще ї (їх) боги. Привожаху сини свої і дщери, і жряху бісом, оскверняху землю теребами (требами, жертвами) своїми, і осквернися кровьми Земля Руска, і холм от» (ПСРЛ І. 22–23).

Так само Митрополит Київський Іларіон у своєму Слові половини XI віку пише, що ми, прийнявши Християнство, «уже не ідолослужителі зовемся, — христіани, уже не закалаєм бісом друг друга… Уже не, жертвенния крови вкушающе, погибаем».

Про людські в нас жертви свідчить у Слові на Фомину неділю й Кирил, Єпископ Турівський, вихованець Київський, письменник другої половини XII віку, розповідаючи, що зцілений Ісусом говорить до жидів: «Чи ли на високия холми хощете М'я повести, ідеже ви своя діти бісом закаласте? Отселе бо неприємлеть ад треби закалаємих отци младенець, ні смерть почести: преста бо ідолослуженіє і пагубноє бісовскоє насиліє».[120]

Про криваві людські жертви в нас свідчать і чужинці. Так, арабський письменник Ібн-Даста десь біля 930-го року пише про русів, що «є в них волхви, а з них деякі наказують князеві, як ніби вони їхні начальники. Буває, що вони наказують приносити жертву творцеві їх, що їм захочеться: жінок, мужчин і коней. Узявши людину чи скотину, волхв накладає йому мотуза на шию, вішає жертву на колоду, і чекає, поки вона задушиться, і каже, що це жертва богові».[121] Проф. М. Грушевський оспорює, що наші предки приносили людські жертви, але переконливих на це доводів не подає (Історія України-Руси І. 289, вид. 2.). Навпаки, О. Шахматов, Е. Аничков і ін. міцно доводять, що людські жертви в нас таки були.