Розділ «Двоєвір'я»

Додамо тут, що назва Ікон «богами» дуже поширена по всьому Сходові, почасти і серед українців. І, справді, до своїх Ікон сильно звикають, особливо до тих, що переходять по наслідству від дідів-праді-дів, і вони стають домовою Святинею. Але це не обоження, а тільки пошана.

Ілля Киріяк у своїй повісті «Сини землі» про Ікони пише таке: «Образами Святих Угодників стіни Церкви (в Канаді, наслідуючи Галичину) вкриті були. Кожнісінька родина в Громаді мала там свого Святого, як защитника від лежі довгої й від смерті наглої та несподіваної».[267]

В Росії сильно був поширений і тепер ще не вивівся звичай давати й брати Молитву в шапку, коли Священик не може прибути до хати. Той же І. Наживин розповідає, як «Батюшка смиловался, й Молитву в шапку наговорил» для хворої жінки, за чим здалека прийшов її чоловік. Вернувшися додому, де лежала хвора, чоловік цей «снова истово помолился на закоптѣлыя доски Богов й, подойдя мягкими, скорыми шагами к больной, опрокинул над ней рваную шапку свою, й как бы вытряс на нее (хвору) из шапки ту Молитву, которую наговорил туда Поп».[268]

Деякі дослідники з цього власне звичаю виводять спосіб приймати єпископське Благословення в зложені жменею руки, приймати його конче окремо, особисто для себе, а не задовольнитися Благословленням загальним. Сюди належить і загальна віра» що перше Благословення Єпископа, зараз по його Висвяченні, особливо благодійне, тому треба конче його взяти, і Єпископ мусить його давати, хоч би це продовжувалося й п'ять годин підряд…

Серед російського народу склалося дуже багато поговірок про двоєвір'я, як про лицемір'я, що переходило й до України. Так, письменник Г. Данилевський подає такі приказки: Всяк крестится, да не всяк молится. Иной две Обедни слушает, да й по две души кушает. Спереди блажен муж, а сзади — вскую шаташася язьщы. Читают: да будет Воля Твоя, а думают: кабы то моя! Смирны духом, та горды брюхом.[269]

Таких приповідок про двоєвір'я повно й серед нашого народу. Так, у збірнику В. Плавюка знаходимо: Як прийде біда, не поможе й свячена вода 18. Має Бога на язиці, а дідька в зубах 22. І Богові свічка, й чортові огарок 22. Богом свідчиться, а чорта за хвіст держиться 95. І з Попом добра мова, але й з чортом можна прийти до слова 135. Святим ноги цілує, а людей мордує 144. Бога молить, а хлопа неволить 205. В середу постила, а кобилу вкрала 297, і т. ін. Звичайно, це свідчить' тільки про двоєвір'я й фарисейство окремих осіб, а не всього народу і не Церкви.

Стародавні вірування, оповідання й перекази помішалися з Християнством, і склали т. зв. апокрифи. У нас апокрифічна література дуже багата, а ще багатіша ця література народня не писана, пор. видання Ів. Франка та Вол. Гнатюка, і ін. Власне в апокрифах за християнського часу продовжувались дохристиянські вірування, що бачимо на кожному кроці, пор. хоча б подвійних Святих: Іллю, Юрія, Власія канонічних і неканонічних.

9. Церковний Требник

До виведення з нашого народу стародавніх вірувань і до заступлення їх віруваннями християнськими сильно спричинився церковний Требник. Треба сказати, що в нашому Требнику е окрема показна частина його, що міцно зв'язана з господарським життям вірних, — це Чини й Молитви на найрізніші випадки господарського й хліборобського життя, про які ми докладно розповідали на своїх місцях вище: поле, пашниця, худоба, стайня, клуня, город з зіллями, новий дім, новий колодязь, бджоли, моровиця, посуха, непогода й т. ін.

Церква чуйно прислухалась до стародавніх народніх вірувань, і зв'язала їх з Церквою та з християнскою Молитвою. І хоч з цього часом і виходило двоєвір'я, але все таки народ рвав зо своїми волхвами й різного роду відунами й горнувся до Церкви, — що дала йому найсильнішу зброю на всяку нечисту силу — Хреста. Требник Київського Митрополита Петра Могили 1646-го року, що сильно наблизився до потреб народу та до його стародавніх вірувань, відіграв у цьому велику ролю й поглибив Християнізацію нашого народу.

Взагалі ж про Требника треба сказати, що це найстаріша Церковна Книга, — в ньому багато стародавніх східнїх Молитов, які сильно відбили перші вірування семітського й юдейського світу, ті вірування, що розходилися по всьому християнському світі. Було багато виправлень Требника, але глибокої старовини в ньому не займали: вона була народня і з народом і позосталася.

10. Ще про кволу Християнізацію півночі

В історії двоєвір'я багато впливав стан Християнізації тієї чи іншої країни. По тих країнах, де Християнство защіплювалося пізно, там постало сильне двоєвір'я. Розповім тут ще про малу й мляву Християнізацію в Росії, що дало підставу для зросту сильнішого двоєвір'я та закохання. в самі обряди.

Християнство на Сході перше появилося в Україні, у Києві, а вже звідси воно дуже й дуже помалу сунуло на північ, у Московію. На півночі було багато різних не слов'янських племен, яких слов'яни ступнево освоювали, але вони міцно стояли при своїй поганській вірі, і Християнства вперто не приймали. Це впливало і на вірування слов'янських племен.

Ростовська земля, скажемо, де пізніше працював Митрополит Арсеній Мацієвич, аж надто багато мала чужого населення Мері, яке з слов'янами ще не злилося остаточно.[270] Ясно, що християнізація йшла тут дуже поволі і глибоко не, сягала.

А що було найтяжче, це те, що стан самого російського Духовенства був аж надто низький, мало придатний до тяжкої місіонерської праці та до виведення двоєвір'я.

На Москві було багато перешкод, що завжди ставали на дорозі до культурного розвитку. Шкіл було зовсім мало, та й на науку там завжди поглядали скоса, а то й бувало, що вважали ЇЇ за дияволів плід.

Відомий Архиєпископ Новгородський Генадій Гонозов (1484–1505) так скаржився на темноту Духовенства в Москві за свій час: «От — пише він — приведуть мені мужика на Висвяту: я дам йому читати Апостола, а він і ступити не вміє. Я дам йому Псалтиря, а він і тут насилу бреде. Я його прожену, а на мене за це скаржаться: «Земля — кажуть — така, не можемо дістати людини, щоб грамоти знала»…

І б'ють мені чолом: «Пожалій, господине, звели навчати». Я накажу йому проказувати Ектенії, а він і до слова пристати не зугарний… Ти йому одне, а він тобі друге… Накажу вчити його азбуки, а він посидить трохи, та й тікає геть»…[271]

Письменники, розповідаючи про освіту на Русі в XVI і XVII віках, часто твердять, що на 1000 москвинів насилу один умів читати й писати.[272] Це насліддя сильно вдарило і початок XVIII століття.